Частина єдина

Коли Сатору Годжо вперше вголос зауважив, що Ічіо дивовижний, той довго й тонко сміявся, підставивши обличчя сонцю. По-лисячому, так, заразливо, мружачи свої блискучі очі.

Напевно, він погоджувався.

Напевно, він вірив на слово; Ічіо важко було чимось збентежити.

...Ічіо Назукі перевівся до Токійського технікуму зі звичайної старшої школи на другому році навчання, коли в суспільстві магів ще морозили шкіру тривога й невпевненість, а Макі та решта вже рік як знали одне одного.

І ось він. Новачок-маг із незвичайною технікою та не-маг до своїх п’ятнадцяти років, який тільки робив крок у незвіданий світ. Маленька лисичка Ічіо, надто смішливий, надто з характером, надто охочий любовно прикусити — і спільнота таких не приймає де завгодно.

Макі, як не дивно, поцапалася із ним — на словах — у перші десять хвилин знайомства. Новачок був надто яскравим, надто живим, щоб маленька вовчиця змогла проігнорувати його, цикнула чи відвернулася. Немов списом, вона кидала слова перед собою різко й упевнено, щоб влучити одразу в слабке місце, замість обережності надаючи перевагу стрімкості, а Ічіо ховав посмішку за віялом, стелив свою солодку промову, ввічливістю виводячи з себе більше, ніж невиправдано сміливими нападками.

Суперечка закінчилася без переможця, але залишилося таке відчуття, ніби хлопчисько вийшов сухим із води.

Макі помстилася на тренуванні: ганяла жовторотого бійця під прицілом поглядів Панди й Тоге, доки той не впав на траву зовсім без сил. Юна Зенін залишилася задиханою й задоволеною. Ічіо мружив очі, дивлячись на чисте блакитне небо, і хихикав зовсім по-лисячому — тонко, заразливо.

Ічіо був актором.

Ічіо був змієм із солодкими словами.

Ічіо був настільки добрим, що його неможливо було щиро не полюбити.

Ввічливий, усміхнений, він нагадував приручене лисеня, яке змогло зберегти в собі іскру незлої хитрості. Він уперто звертався до всіх солодкаво-шанобливо, ніби етикет був способом підколоти, ховав усмішку за віялом і жахливо тягнув голосні, натягуючи нерви. Жук, таких ще пошукати. Ніхто й не помітив, як він став частиною балачок, жартів і суперечок, вже незабаром його тягли на зустріч із не менш активними першокурсниками, у кіно або просто подуріти десь у вихідний день.

Сатору Годжо був задоволений собою: хто, як не він, привів маленьку грайливу лисичку! Не могло не тішити те, як з дітлахів фонтаном били життя й завзяття. Він і досі, про всяк випадок, стежив Шістьма очима за підопічними: чи не залишається хтось осторонь, чи немає обрáз, розбіжностей — занепокоєння було безпідставним. Новий шматочок пазла вписався в загальну картину як влитий, припав по краях до всіх інших навколо так, що не залишилося навіть швів. Минав час, а на поверхню не спливало нічого з непоміченого раніше. Волею-неволею найсильніший послаблював пильність, щиро намагався тримати вухо гострим, а потім забувався — яка жахлива недбалість з його боку.

Інакше й бути не могло.

Адже через тиждень повітря вже не здавалося таким задушливим. Очі перестали пекти зрадливо посеред дня, солодке тепер на смак було саме солодким — не пісок, не попіл. Просто смішно: він, найсильніший, поступався людській потребі вдихнути. Дихати на повні груди після кисневого голодування, яке вже відсвяткувало своє десятиріччя. Тяжкість у грудях нікуди не зникла, часто поверталася перед сном, перш ніж вдавалося знайти порятунок у сірих, мертвих образах минулого, які підкидав мозок, але тепер

тепер її ніби брав на себе хтось інший.

Він знаходив знедолених і брав під своє крило.

Вони жили в обмін на те, що ризикували життям.

Донедавна врятовані діти мовчали й готували свою зброю, щоб світ не скористався їхньою м’якістю під ще крихкою бронею. Вона, м’якість, лізла тепер, пухнастилася між щілинами грубих масок, літала в повітрі й забивалася в ніс аж до чиху.

Сатору чхав і не відводив погляду.

Діти вперше за довгий час нагадували дітей — треба було лише знайти того, хто розворушить серйозних і крутих перців настільки, щоб підбурювати їх на дурниці.

Ще недавно він задихався посеред ночі від чогось схожого на істерику. Підлітки тепер задихалися посеред перерви від чогось схожого на гомеричний регіт.

Довгі роки миротворчої місії Годжо Сатору окупилися тепер, коли:

— Гей, ви, чорти, хто вкрав мою помаду?!

І:

— Ні, ми не будемо дивитися мультики про феєчок усю ніч.

А ще:

— Ти робиш сто віджимань, і Панда катає тебе на спині.

— Але Макі, я не погоджувався.

У короткий термін усім вразливим і просто випадковим спостерігачам довелося звикнути до думки, що Панда теж вміє швидко рухатися, Макі — ділитися своєю любов’ю до шопінгу зі своїм ближнім, Тоге може грати принцесу, а Ічіо гладить усе пухнасте й рухоме, переборюючи алергію на шерсть.

Не менш диким і відкритим до пригод першокурсникам залишалося тільки роззявляти рота, коли у дорогих старших на зміну екзистенційній кризі прийшли шаленство й посмішка. Як виявилося, була ще не підкорена вершина, до якої варто було прагнути.

Сатору бачив, як погляд хлопчика часом дуже уважно бігав по обличчях навколо. Сатору бачив, якою блискавичною була думка в блискучих очах і яким гострим був язик у не по роках спритного невисокого хитруна, якому й Шість очей не були потрібні, щоб знати все, що йому було потрібно.

Вони іноді зустрічалися поглядами. Ічіо витримував паузу, мружився в усмішці. Бачив. Нікому не дозволяв відчути себе непоміченим, і Сатору, захоплений зненацька, вибухав нестримним сміхом, а на нього оберталися здивовані дітлахи.

Можливо, думав він, ніхто й ніколи не дізнається, що коїться в голові у хлопчика з лисячою усмішкою. Можливо, слова Ічіо завжди будуть неоднозначними, і в них буде потрібно шукати друге дно. Можливо, ніхто ніколи не знатиме його достатньо добре, не зможе зрозуміти суть цього пройдисвіта з дев’ятьма обличчями й надати йому таку саму підтримку, яку дарував сам Ічіо.