Епілог

(Нік)

"Ми ніколи не зрозуміємо, як нам треба в цьому світі мало для абсолютного щастя, поки не втратимо це."

 Джеймс Метью Баррі

Здається, все ж є точка неповернення у житті кожного. Момент, коли воно втрачає свій колір і смак. Тоді, коли уже немає сенсу просто існувати, але ти це робиш попри усе. Момент, коли сльози висихають, а серце настільки розбите, що уже й боліти нічому. Коли не рятує алкоголь, наркотики - нічого... Коли ти уже рахуєш дні до того, коли це все закінчиться.

Два тижні! Два тяжких тижні після її смерті! І тільки зараз зрозумів, що це правда. І нічого вже не змінити... Змінився я. Але не в ту сторону, яку б мені хотілось.

Я просто перестав жити. З того харизматичного брюнета, яким був раніше, я став просто жалюгідною пародією. Забув про університет, про усе. Мені було дуже погано. І зараз ще гірше...

Я майже перестав спати, бо сни здебільшого ще гірше впливають на мене. Особливо, коли у кожному з них є як не Лія, так Вероніка. І головне, нічого зробити не можу. Немає ліків проти душевного болю. Немає!

Пам'ятаю, усе з минулого разом з моєю Лією. Кожен поцілунок, кожен дотик до неї. Попри всі відмінності, ми мали те, що об'єднувало нас - ми божеволіли одне від одного. Я обожнював її попри усе. І був готовий вибачити усе, окрім смерті...

Я був просто одержимий нею. Одержимий блиском від щастя в очах Лії... Її милому погляду чи навіть ревнощами. Та що вже казати, як навіть чути її невдоволення з приводу чогось було насолодою. А зараз не лишилось нічого...

Хто ж знав, що все так жахливо складеться? Кажуть, що краще мати й втратити, ніж жаліти, що не мав. Я категорично проти! Боляче знову збирати частинки скляного серця і знову лишати шрами на руках. Розумієш, що нічого не вийде, а надалі завдаєш собі болю. Бо навряд серце вже здатне любити... Немає чому... І кого... І навіщо...

Розумію, варто намагатись жити далі, а не картати себе у цьому. Але мені надто важко. І я не вірю... Весь цей час у мені жило маленьке полум'я надії, що все ж це неправда.

- Нік, прошу, повернись в реальність! - мама підсунула до мене чашку з еспресо. - Не кінець же світу.

- Хтозна, - зовсім байдуже відповів я.

- Знаєш, як мені важко дивитись на тебе у такому стані. Я не хочу тобі поганого, але раджу хоч трохи повертатись до нормального життя, - місіс Еванс сіла поруч і просто обійняла.

- Думаєш, я не хочу, - подивився їй прямо в очі. Я розумію її. Бо справді, бачити мене таким і самій не впасти в депресію - нелегко.

- Нік, ти мій син. І як би тобі наші відносини не здавались поганими, я все одно переймаюсь за тебе. Думаєш, мені легко? Чи приємно бачити як дорога тобі людина страждає? - мама права тут як ніколи. Та й згоден, вона мудра жінка. Шкода, мої відносини з батьком зруйнували нашу сім'ю.

- Неприємно, - тихо сказав майже собі.

- Тоді змінюй це, - я просто кліпав дивлячись на неї. Чому ж мені не передалось це її оптимістичне мислення?

Мама просто ідеальний представник Евансів. Вона мудра, позитивна, але ж при цьому тримає свої емоції під контролем. Я ніколи не бачив, щоб вона чи сміялась від душі, чи плакала. Вона вміло керує емоціями. Та й зовнішності позаздрять багато її однолітків. Як для сорока п'яти років, то вона має чудовий вигляд. Густе чорне волосся, сірі очі, яскраво-виражені вилиці, пухкі губи та немає зморшок. І головне, що завжди такою була.

- Що змінювати? - тихо запитав жінку.

- Життя, - відповіла сіроока. - Яка ж ти все-таки дитина! - мама усміхнулась і пригорнула мене до себе.

- Особистий простір, - нагадав я їй, але жінка навіть не ворухнулась.

- Ти дівчат теж не обіймаєш через свій особистий простір? Хоча... Куди там обійми як є справи й цікавіші, - двозначно натякнула мама.

- Навіть не буду приховувати, цього разу ти права. Хоча... Не зовсім, - уже підморгнув їй я.

- І де ж я не права?

- Обіймаю тільки тих, кого дійсно люблю.

- Значить, для всього іншого можна обійтися без любові? - запитала місіс Еванс.

- Так, усе, закрили тему, - відповів я.

- Ти точна копія Кріса, - зробила висновок мама.

- Чого б це?

- Точно такий самий як і він. Недарма ж батько і син. Марк зовсім не такий, його характер значно м'якший, ніж ваш, тому й не встиг пересваритись з усіма.

- Можливо. Як ти живеш з татом вже двадцять років? Бо я просто не уявляю як жити з кимось, з таким поганючим характером, - хмикнув я.

- Коли любиш людину, то тобі стає байдуже на усе: різницю у віці, гроші, характер. Ти любиш, от і усе. Так, на момент коли ми одружувались, мені було 25, у той час, як Крістіану вже майже 40, але, як бачиш, щасливо живемо уже довгі 20 років. Можливо, іноді здається, що от-от розійдемось через якусь сварку, але ні. Стільки разом пройти й тут усе... Так не буває, - вона лагідно усміхнулась.

- Двадцять років... У порівнянні з моїми відносинами це величезне число, - повернувся до депресивного настрою я. Після цієї розмови мені, здається, стало трохи легше. Все ж хоч одну проблему частково вирішено

- У твоєму житті усе буде добре, просто повір, - жінка ледь усміхнулась.

- Не буде. І взагалі, як?

- Ти певен, що це не може бути помилкою? - мама з запитанням дивилась на мене. - Є ймовірність, що все це лише якась тимчасова перешкода?

А й справді... Я так і не впевнений, що це дійсно так. Можлива помилка? Цілком. Тим більше про саму Лію нічого не було відомо. Все лише з суджень її рідних та друзів... та речей, які були в кампусі. Що як, це просто невдалий жарт? Чи може бути дівчина деінде, окрім Нью-Йорка і Лондона? Може... Але навіщо? І чи моя теорія можлива?

- Навряд, - відкинув усі думки я.

- То будь впевненим, знайди докази того, що це так чи ні, - чому я раніше не здогадався?

- Можна спробувати, - на мить задумався.