Розділ 13

(Лія)

Я прокинулась о 7:30. Це занадто рано для мене. На вулиці ще трохи темно та крапає легкий дощик, постукуючи по вікну. Кожен звук віддається болем у голові. Ні, ні тільки не це. Я захворіла, здається. Принаймні, застуда в мене починається саме так. Нікуди не піду сьогодні, ще не вистачає мені померти на одній з пар.

Застуда— найгірше, що може бути в моєму житті. Саме в цей час я ненавиджу весь світ та бажаю померти, щоб не терпіти ці осінні тортури. Завжди в ось цей перехід між жовтнем та листопадом я хворію. Це зовсім недовго, лише 3-4 дні, проте за них я встигаю зненавидіти цю пору року.

А вечірка! Чорт, як же невчасно! Сьогодні вівторок, якщо за три дні усе пройде, то в п’ятницю я буду готова йти туди.

До цього усього додається ще й біль у горлі. Ну а як же! Як не щастить, так повністю. Як добре, що це лише на декілька днів. А зараз тільки чай та серіали.

Я промучилась хвилин тридцять, аж поки не прокинулась Меган. Вона повільно потягнулась і вилізла з ліжка.

— Лі, що з тобою? — першим ділом запитала дівчина. На що я хрипло відповіла:

— Це сезонна застуда. Якщо доживу до завтра, то усе розповім, а зараз не можу.

— З тобою точно все нормально? — продовжувала випитувати сусідка та сіла поруч. Я тут страждаю, а в мене питають «чи нормально я»? Звісно, що ні.

— Так, але я нікуди не йду. Це для мене нормально і проходить через 3-4 дні, не хвилюйся, — ще більше прохрипіла я. Здається, зараз якесь загострення, а все через те побачення з Томом. Ця сучасна мода… Куди ж подівся мій мозок, коли я вибирала одяг?

— Добре, але якщо за цей час не пройде або тобі не стане краще, то потрібно йти до лікаря, — голос подруги був досить строгим і було зрозуміло, що вона ставиться до цього серйозно.

Дівчина зібрала всі конспекти, нафарбувалась та пішла в університет, в той час, як я просто дивилась у вікно. Краплинки повільно скочувались по склу, наче грали в «хто швидше дістанеться землі». На дворі було доволі пасмурно, що мені дуже подобалось, а легкий туман не розсіювався, а навпаки, густішав.

Все, досить розкисати. Йду у ванну, щоб хоч трохи повернути собі нормальний вигляд. У дзеркалі на мене дивилась жалюгідна копія мене вчорашньої. Заплутане волосся, блискучі очі та мішки під очима, а почуваюсь ще гірше.

Я швиденько знімаю піжаму та йду під струмені гарячої води. Це така насолода! Спокійно мию голову, лежу в гарячій ванні, з якої аж пар йде. Тільки шампанського з пелюстками троянд не вистачає. Моє тіло точно буде вдячне цьому «лінивому» дню. Можливо, це навіть не застуда, а мені просто не вистачає відпочинку? Завтра перевіримо цю теорію.

Спокійно, не поспішаючи, я висушила вологе волосся та красиво накрутила його. Великі локони спадали на плечі та досягали майже талії. Ви б подумали, що я ненормальна. Захворіла, а думає про вигляд, перш за все. Так, я вважаю, що гарний вигляд — запорука гарного настрою, а гарний настрій дорівнює чудовому самопочуттю, тому це рішення дуже правильне.

Мішки під очима можна прибрати за допомогою різних косметичних масок, а саме гідрогелевих патчів. Вже за п'ятнадцять хвилин я виглядаю ще трохи нормальніше, тому на цьому й зупинюсь. Одягаю довге чорне худі з капюшоном та чорні лосини. Наче непогано, та й на мене все одно ніхто дивитись не буде. Біль у горлі повернувся, бо закінчився вплив гарячого повітря у ванній кімнаті, а головний біль поступово нагадував про себе.

Я зараз так хочу кави, що готова душу продати за великий стаканчик лате з корицею. Ммм… Але доведеться задовольнятися чаєм, бо лате я робити не вмію, а пити яке-небудь із пакетика — не варіант. Трошки часу і мій напій готовий, на етикетці написано: «Справжній лондонський чай». Очевидно той, хто це писав ніколи не пив справжній чай у Лондоні, але зараз я хочу, щоб пройшов біль у горлі, а не влаштовувати чайну церемонію.

Мама завжди говорила, що коли хворієш потрібно багато теплого чаю чи кави. Так склалось, що мені це знадобилось у моєму самостійному житті. За ці декілька місяців незалежності від батьків я відчуваю себе більш вільною, але сумую за ними. Хоч повну незалежність я отримаю нескоро, все ж я фінансово залежу від них, але мені неважко самій змушувати себе вчитись та відповідати за своє життя. По останнім подіям про це важко сказати, але я дійсно не турбуюсь через це.

На душі поселився смуток, що з малесенької крапки перетворився у чорну діру, яка поглинає гарний настрій. Відчуваю себе непотрібною та безпомічною. Саме ось цей «недочай» повернув спогади про рідну Британію.

Пам’ятаю, як мама піклувалась про мене коли я хворіла, завжди підтримувала. Іноді здається, що вона згадує про мене лише коли хворію, бо весь інший час вона в роботі. Трудоголік — нічого не скажеш.

Хочу трішки турботи та близьку людину поряд, загорнутись в теплу ковдру і щоб тебе обійняли і сказали: «мені байдуже, чи заразне це, але я хочу бути поряд». Ага, не дочекаюсь. Пожинай плоди незалежності. Підтримки можна очікувати лише від Меган або Тома. Та й те не факт, Меган весь вільний час з Генрі, а в Тома самого вистачає проблем.

За цими роздумами  я помітила, що зголодніла. Мій голос не повернувся. Все, що я могла це прошипіти в телефон моє замовлення або… Або просто оформити його на сайті та оплатити карткою. Ось так і зроблю. Минуло ще трохи часу і моя гавайська піца прибула. Я включила якийсь серіал від «Netflix» та просто насолоджувалась переглядом та смачною піцою.

Горло ще трохи боліло, але не критично. В цілому, я почувала себе непогано. Якщо все так легко проходить, то завтра я повернусь у попередній ритм життя. Принаймні, я на це дуже сподіваюсь.

Час йшов дуже повільно. Здавалось, що я потрапила в якусь часову петлю і він просто перестав йти. За вікном досі шуміла злива, ще трохи і Нью-Йорк стане Венецією. Сумно. Дуже сумно. Так і до депресії недовго. Хочу додому, в Лондон.

Чому тоді, коли я ходила під дощем у самій лише вечірній сукні я не захворіла? Чому цього не сталось, коли я гуляла з Ніком під дощем? Правильно, бо причиною тих прогулянок був Нік, а зараз це лише каприз мого організму на зміну погоди. А скоро взагалі зима… Бррр… Аж згадувати холодно.