Розділ 9

(Лія)

Лондон! Моє рідне місто зустріло мене не надто привітно. Постійний дощ, туман — фє. Раніше я любила цю погоду, але зараз все не так. Холодний пронизливий вітер відразу захопив мене в свої обійми, що аж мурашки по тілу пройшлись.

Біля аеропорту я побачила знайому машину і щодуху побігла до чоловіка, що вийшов з неї.

— Тату, я так скучила, — майже крикнула я, коли була вже поряд.

 — Лія! — все, що встиг сказати він, коли обійняв мене. Єдиний, за ким я дійсно скучила. Тед і мама майже щодня дзвонили мені і встигали зіпсувати весь мій настрій до того, як я поговорю з татом.

 — Як я рада, що вдома, — сказала я вже в автівці.

— Ми так скучили! Як справи в університеті? — ой, на це я б воліла не відповідати.

— Нічого такого, все як завжди, — відповіла я з недолугою посмішкою.

До будинку ми встигли вже трохи поговорити. Тепер я знаю, що Тед став отримувати кращі оцінки і перестав прогулювати уроки англійської мови і літератури, коли змінилась вчителька. Мама все одно обожнює власну роботу, хоч щовечора проклинає роботодавців. Татів бізнес досяг нового рівня, коли підписали нові контракти з європейськими колегами. А в мене нічого нового. От як завжди. Тобто, моє нове не надто позитивне.

Нарешті. Я здалека вже бачу наш сімейний маєток. Ні, ні, це не величезний замок в якому живе вже хтозна скільки поколінь Тернерів. Це великий двоповерховий будинок в стилі хай-тек, який ми придбали з народженням Теда. Також наявний великий сад, який мама обожнює більш за всіх.

Відкриваються двері і на мене першим кидається Рекс —  наша німецька вівчарка. Ім’я йому ми вибирали декілька днів, а потім тато жартівливо став кликати його Рекс і після цього пес на інші імена не реагував.

Лише тоді, коли я вже повністю була в слині собаки прийшов Тед з мамою, реакція яких мало відрізнялась від Рексової. Як же приємно обійняти всіх за час довгої розлуки. Цю ідилію перервав голос мами:

 —Заходьте у будинок, погода зараз не та, щоб на вулиці стояти… Та й святковий стіл чекає.

Як ви всі змінились. Брат з блондина став русим і так подорослішав, ну а як же, йому вже 11. Він не схожий на того плаксуна, яким був до мого від’їзду. Тато не дуже змінився, такий самий світлий колір волосся і посмішка добра, ласкава. Мама пофарбувала волосся остаточно в блонд і, здається, вирішила відростити. Тепер я чорна ворона серед білих.  

Моя кімната зустріла мене, небувалим раніше, порядком. Тут завжди творився якийсь хаос, а зараз якось так пусто. Я з розбігу гепнулась на моє величезне двоспальне ліжко, яке стоїть посеред кімнати. Біля вікна мій робочий стіл, а поряд двері на балкон. Стіни мають ледь помітний фіолетовий колір.

Все, полежала, а тепер треба переодягтись. Ого, то тут багато одягу. Я навіть забула, що для Нью-Йорку я спеціально купила інший. Мій вибір зупиниться на… чорних облягаючих джинсах і светрі крупної в’язки, трохи оверсайз. Мій образ завершать біленькі кеди та пальто кофейного кольору. Ніку б сподобалось. Навіщо я про нього подумала?

 — Скоріше спускайся на кухню! — з коридору крикнув Тед і я миттєво опинилась на першому поверсі.

Неймовірний запах домашніх страв просто зводив мене з розуму. Більшу частину мого студентського життя я снідала, обідала та вечеряла лише в кафе, ресторані та McDonald’s, тому недивно, що скучила. Сама готувати я вмію, але часу на це дуже мало, тому ось так.  

Нарешті ми всі разом. Здається, момент краще важко придумати, але і цей вечір буде зіпсований запитаннями про університет.

 — Як тобі життя в Америці? — першим запитав братик.

 —Таке ж нудне як і тут, — з посмішкою відповіла я.

— А мені здавалось, що трохи веселіше, — з дивним натяком сказала мама. Мені не подобається, що вона говорить не зразу, а починає здалека.

— Марі, досить цих недомовок. Кажи як є, — о, хоч хтось мене розуміє.

— До речі, що в тебе з рукою? — запитала вона. Чесно, я не зразу зрозуміла. І тут побачила на правому зап’ясті чималий синець, і згадала вчорашню вечірку.

— Та так, вдарилась об щось, — спокій — запорука того, що мені повірять. А от Ніку буде невесело, коли я повернусь.

— Будь обережна. Як навчання? — запитав тато.

— Добре. Поки неважко, все встигаю.

— Тобі в гуртожитку нормально? Чи варто орендувати квартиру?

— Скажу вам, навіть краще, ніж я думала.

— Це добре, — відповів він та посміхнувся. Лагідно і щиро.

— Я піду спати, дуже втомилась, — а то, всю ніч плакати. Це нелегко.

Я швиденько приймаю душ і вже готуюсь спати. Сподіваюсь наступний день принесе більше радості, ніж цей.

Недовго я спала. Мій сон перервав дзвінок. 3-тя година ночі, який ще дзвінок. Автоматично піднімаю слухавку.

— Третя ночі, що тобі від мене треба? — сонно нию я.

— Ой, вибач. Забув, що різні часові пояси, — пффф, це Том. Чого ж ти дзвониш так пізно?— Що тобі треба?

— Хотів побажати гарних снів.

— Найкращі сни будуть лише тоді, коли ти покладеш телефон і розраховуватимеш різницю в часі, — це ще найкраще, що я могла відповісти.

— Добре, вибач. Подзвониш коли буде зручно.

Знищив мій королівський сон. І тепер я до ранку не засну. Нік не дозволяв собі такого, бо знав, що сон для мене — це святе. Чому тепер Нік в моїх думках?

Чого все так важко?

Зранку я виглядала дуже жахливо. Ну а як можна виглядати за 2 безсонні ночі? Спонсори мого недосипу Нік та Том. Якби ж все так як ви подумали, але, на жаль, ні. Знову безліч консилеру та поганий настрій на весь день.

Пора зустрічати новий день з новими емоціями, а не жити старими спогадами. Тому збираюсь на пошуки нових пригод і проблем. Так, я трохи дивний оптиміст. Спочатку сподіваюсь на краще, а як не виходить те, що очікувала — то хай буде як є.

Після всіх ранкових ритуалів я спішу на кухню, де вже зібрались мама з татом і Тедом.

— Доброго ранку, — чую від мами і в цю ж хвилину їй хтось дзвонить. Жах, їй навіть вдома спокою від цієї роботи немає. За декілька секунд вона скидає виклик зі словами: Ні і ще раз ні. Це навіть не обговорюється.