Розділ 3.

(Лія)

Лія з Меган побігли до супермаркету, купити все необхідне для кемпінгу. Вони взяли все, що їм написала Кейт. Повернувшись до гуртожитку, дівчата вже були готові, тому пішли до кімнати Брітні, з’ясувалося вони чекали нас.
— О, ви вже? Тоді чекаємо на хлопців.

Лія хотіла спробувати вести щоденник, в якому описуватиме власні пригоди. Перший запис мусив бути про щось цікаве, грандіозне. Тому вона написала про похід:

«Тим часом хлопці вже були біля гуртожитку. Зібравшись разом і перевіривши чи все готове, ми вирушили на кемпінг, на околицю Нью-Йорка.

 Природа заворожувала. Через півтори години, ми були за крок до туристичної бази. Там все було підготовлене до наших маленьких пригод.

 Це була велика рівнина оточена лісом, з чудовими місцями для палаток та мангалами. Оскільки був нетуристичний сезон, людей було мало.

 Нарешті ми взялися розставляти намети, ой скільки було мороки! То Меган заплуталась з кріпленням і зайшовши всередину намет склався, як картковий будинок. Ми допомогли їй, було весело, лише хлопці з першого разу склали намет і прийшли нам на допомогу.

Нарешті ми змогли розкласти речі і почали готувати вечерю. Кожен мав певне завдання, ми насолоджувались атмосферою і розказували веселі історії.»

Скоро вечеря була готова. Друзям неймовірно сподобалось вечеряти під красивим зоряним небом, навіть їжа здавалась смачнішою. Лія не пригадувала таких походів раніше, але була впевнена, що цей не останній. Її попередні пригоди були зовсім не такі.
— Пречудово…— зауважила дівчина.
— А як же, ми часто любимо виїжджати на кемпінг. Тут дуже зручно, якщо навіть стаються якісь проблеми, неподалік є село, де живуть родичі Макса, вже декілька разів нас виручали з неприємностей, — з насмішкою сказала Брітні поглядаючи на Кейт.
— А що ставалось? — не приховуючи зацікавлення спитала Меган.
— Одного разу, Кейт мала взяти їжу і одну палатку, але вона взяла не той рюкзак. Весело тоді було, — сказала Брітні та сіла ближче до вогнища.
— Так, мабуть, весело. Я так втомилась, піду спати, — позіхнувши сказала Лія.
— Ми ще декілька хвилин посидимо, — відповіла Кейт.

Дівчина покинула друзів, та ще довго вона чула їхній сміх, але відчувала сильну втому, забагато було емоцій на сьогодні.

Через годину всі лягли спати. Ніч здавалась чарівною. Було чути як цвіркуни виконують пісні, що аж захоплюють дух. Іноді їхні серенади супроводжував спів сов. Ліс був огорнутий приємною мелодією, що розносилась удалечінь.

Коли Лія прокинулась, була майже північ. Мабуть, потрібно трішки розвіятись. Ніч, ліс, навіть це не злякало дівчину. Вона розуміла, що загрози тут бути не може. Вагаючись, втім, покинула намет.

Лія йшла роздивляючись навкруги. Все було доволі знайомим, але звідки? Кожен крок, дівчина проживала, наче ще раз, наче дежавю.

І справді, це був ліс з її сну. Він то говорив їй щось, то пробував налякати. Ставав все густіше, то рідшав, було чути звук сови. Лію щось вело прямо, довго. Думати не було сили, от-от здавалось, що дівчина впаде, але вона йшла туманною дорогою. І ось вийшла на галявину, там був пречудовий краєвид. Наче ліс огортав холодний байдужий туман, було видно місяць і зорі. Щось далі вело Лію, вона вже змирилась з цим.

Химерні гілки дерев час від часу закривали шлях, а вітерець зривав листочки і утворював неймовірний маленький вихор.

 Їй здавалось, що йде вона декілька годин, та не пройшло й 40 хвилин, коли з’явилась скеля, та сама магічна скеля, що її так боялась дівчина. Лія сіла скраю і продовжила насолоджуватись видом. А він був неймовірний: безліч гектарів лісу простяглися за ущелиною, он там видніється річка. У повітрі витала якась неземна прохолода.

 Ще сонце не мало сходити, а вже було видно все в найдрібніших деталях. Мабуть, очі вже звикли до темряви. Фантазія перестала домальовувати таємничість. Мабуть, вона теж настільки втомилась. Дівчина не відчувала нічого, не думала про можливу небезпеку. Шурхіт листя став абсолютно байдужим. Душа Лії відпочивала, не дозволяла поганим думкам заполонити все.

Дівчині здалось як хтось підходить до неї тихо, повільно. З кожним кроком незнайомець дужче лякав її. Було чути кроки, все ближче і ближче. Вона відчула, що хтось підійшов ззаду.

Один момент і вона знесилена ледь не падає зі скелі. Перед тим як зомліти, хтось міцно взяв її за руку і допоміг вилізти. Після цього вона остаточно знепритомніла.

Опритомнівши, Лія не знала де вона. Ще трохи полежавши зрозуміла, що біля скелі. Це був не сон. Біля прірви дівчина побачила темний силует. Це був той незнайомець, який врятував її. Тихо підійшовши, Лія хотіла дізнатись хто це. Вона сподівалась побачити Макса або Тома.
— Дякую за порятунок. Не знаю чи змогла б сама піднятись назад. Мабуть, нерозважливо було лізти на край скелі.
Але незнайомець наче не чув її слів. Він далі стояв і продовжував дивитись вдаль.
— Хто ти? — спитала Лія.
— Наче не впізнаєш, ще вчора ненавиділа мене, а сьогодні дякуєш. — сказав незнайомець з неприхованою образою.
— Ми знайомі?
— Так, — відповів він і продовжив дивитись вдаль.

Вона підійшла до нього ближче і впізнала Ніка. Так, це був він. Той самий, з яким дівчина посварилась.
— Чому ти тут? — спитала вона.
— Можна сказати, невипадково, — спокійно сказав хлопець, поглянувши на Лію.
— Знаєш, це досить дивно. Спочатку ми сваримось, потім ти з’являєшся нізвідки. Ти стежиш за мною? — дівчина не покидала можливості дізнатись хоч щось.

— Ні, робити мені немає чого, — заперечив він.
— Ти сам собі перечиш.
— Не зовсім.
— Ти хоч на одне питання маєш нормальну відповідь? — Лію уже починала злити ситуація, що склалась.
— Так. Тобі варто було б повернутись у Нью-Йорк, — байдужим тоном відповів хлопець.
— А чому я маю тебе слухати? — дівчина пропалювала поглядом Ніка.
— Бо потім будеш шкодувати, що не послухала.
— Навіть так? — наче обдумувала цю фразу Лія. — І як ти це уявляєш?
— Єдиний вихід — поїхати зі мною, — обличчя Ніка осяяла ледь помітна посмішка.
— Чому я маю тобі вірити?
— Якби в мене на тебе були інші плани, вони б здійснились ще раніше.
— Нехай, я повірила. Яка тобі користь робити щось для мене?
— А дійсно, ніякої, — Нік розвернувся, щоб піти, — вперше подумав про когось, крім себе. То ще й вислухую твоє ниття.
— Добре, почекай. Тільки поясни усе, — він зупинився і на мить поглянув на дівчину:
— Не впевнений, що хочу тобі розповісти усе.
— Який же ти нестерпний!
— Як хочеш, — Нік розвів руками і пішов.
— Добре. Що я скажу Меган?
— Скажи, що з’явились справи в місті і ти повернулась, але як хочеш.
— Мабуть, так і скажу. Але я нічого не розумію.
— Тобі й не потрібно. Але скажу одне — я тебе не ображу.
— Я не з тих, кого можна образити, — не полишила скаржитись Лія.