Розділ 2

(Лія) 

Ранок. Я прокинулась в гарному настрої аж поки не глянула на годинник, час ще є, але його мало. Меган теж спала наче нічого не сталось. Ще декілька днів тому не могла зрозуміти моїх одногрупників, які спізнились, а зараз на їхньому місці я.

— Меган! Вже 9:30. Вставай! — крикнула я, кинувши в неї подушку.

— Лія… Чому ти будильник не поставила? — сонно відповіла подруга.

—Я думала, що ти поставила. А зараз, я в душ!

Я швидко почистила зуби і висушила мокре волосся, зібрала зошити і ручку, нафарбувала губки матовою помадою і підфарбувала вії, на повний мейкап часу не вистачало. Заглянула в шафу і вирішила одягти темні джинси і рубашку в червону клітинку.

На голові творився жахливий хаос, що я намагалась виправити розчіскою і плойкою. Я взула якісь кросівки (мені вже було байдуже які). І захопивши сумку, я з Меган побігли до університету.

На місці ми були вже о 10:16. Рівно 1 хвилину пропустили, але зараз пара з історії, яку веде містер Роберт і, впевнена, все не так безхмарно як здається. Він ще вчора дав зрозуміти, що краще не спізнюватись.

Я швидко заходжу до аудиторії і бачу, що він заповняє якісь документи, вирішила зробити вигляд наче сиджу тут з початку. Але в кабінеті було лише 2 вільних місця: біля Кейт і біля Ніка. Поки я думала як непомітно піти до Кейт, те місце уже було зайняте Меган.

Ну добре, не так вже все й погано. Те, що ми непомітно прийшли уже великий плюс.

Я підійшла і сіла біля нього. Звичайно, після нашої сварки я не так була рада його бачити, але вибору не маю.

— Привіт, жертва моди, — почула я від хлопця.

І тільки зараз помітила, що я одягла не чорні, не білі, а якісь сірі спортивні кросівки, які не підходять під решту одягу.

— Привіт, підкаблучник Моніки, — впевнено сказала я. Треба ж якось відповісти.

Він на це тільки посміхнувся і я зрозуміла, що він думає як відповісти мені. Але він такий гарний. Стоп, Ліє, зберися. А ці очі, а посмішка — то просто щось. Лія, що ти робиш, тільки не надумай закохатися. Моя совість уже била тривогу, коли я тільки дивилась на нього.

Я звернула увагу, що Нік щось пише. Наче лекція ще не почалася, бо в містера Роберта багато роботи з документами. Мені цікаво, дуже цікаво. Я спробувала відібрати листочок, але він не віддає. Все ж за декілька хвилин я досягла того, що хотіла — литочок був у руках. Але там було написано «Ти зануда». Це якось дуже по-дитячому.

— Нічого цікавіше в голову не прийшло? — запитала я.

— Прийшло, але думав, ти образишся, — байдуже відповів він.

— Не схоже, що ти думати вмієш, — я вже налаштувалась на суперечку.

— Добре, що ти така розумна, — відповів хлопець та ледь посміхнувся. Ця посмішка була дуже нещирою.

— Розумніша за тебе.

— Заучка.

— Недоумок.

— Яка ви ввічлива, Лія Тернер! Я просто вражений! — з сарказмом сказав Нік.

— Так, звичайно. Я просто констатую факт.

— Вивчила розумних слів і думаєш, що найкрутіша? — хлопець подивився мені в очі, наче хотів знайти в них образу або страх. Зате я роздивилась його очі. Вони красиві, так близько я його ще не бачила. Стоп, Лія, що відбувається?

— А ти, я бачу, таких слів навіть не чув.

— Ти колись замовкнеш?

— Ні, — відповіла я.

— Шкода твого хлопця. З такою істеричкою зустрічатись — це просто самокатування.

— Ти назвав мене істеричкою? — запитала я і склала руки на грудях. Цікаво, чого чекати далі.

— Так, саме так. Як ще можна назвати людину, яка вже декілька хвилин мені набридає.

Я зрозуміла, що в нашій війні переможця не буде і вирішила його ігнорувати. Який же він нестерпний.

Ледве відсидівши до кінця пари, я пересіла на інше місце. Яка ж я рада, що лише кабінет історії такий маленький. День був не надто веселий, але після пар я вирішила піти в бібліотеку і знайти інформацію на літературу, третій день, а вже є домашнє завдання.

Я годину вибирала книги, але нічого цікавого не знайшла. Двері до бібліотеки були відкриті і в коридорі я побачила знайомий силует. Це точно Нік, я його вже ледь не ненавиджу. Взяла першу книгу, яка потрапила до рук і робила вигляд, ніби читаю.

— Як тебе там… Лія, чого ти тут сидиш? — дякую, що не заучка.

— Не бачиш, шукаю інформацію на літературу.

Він якось дивно подивився на мене і забрав книгу з рук.

— Ей…що ти робиш? — з нерозумінням ситуації спитала я та надула губки.

— В книзі з правознавства? Я знав, що ти дивна, але ж не настільки, — схоже ця ситуація його тільки забавляла. Він певно думає, що я тупенька.

— Ти кудись йшов, якщо задовольнив свою цікавість, то іди звідси! — байдуже відповіла я.

— Тепер не піду! — він майже навис наді мною.

— Чого? — як ти мені набрид! Якщо не підеш, то я сама тебе виштовхаю.

— Мені все ще цікаво, навіщо тобі книга з правознавства? — з краплею нерозуміння запитав Нік.

— Тільки для того, щоб в тебе кинути, — відповіла я перше, що спало на думку.

— Ахах, насмішила. Ти не посмієш кинути її в мене.

— Перевіримо? — запитала я з інтонацією, наче це виклик. У моїх очах певно загорівся дивний вогник, який означав те, що я точно це зроблю.

— Давай, але ти все одно не влучиш, — ледь встиг сказати він, як книга вже пролетіла за декілька сантиметрів від його голови. — Лія, що ти робиш?

— Тебе вигнати хочу.

— Ти така прикольна, коли зла, — хлопець, наче задумався і уважно подивився на мене. — Ой, в тебе помада змазалась.

— Де? — автоматично відповіла я

— Тут, — сказав Нік, поцілувавши мене. Це було так легко. Я навіть не зрозуміла, що відбулось. — А тепер точно…

— Я тебе зараз приб’ю цією книжкою. Що ти собі дозволяєш? — мій удаваний гнів був досить реалістичним.

— Нічого, — сказав Нік і побіг в коридор. Треба його наздогнати і тоді йому точно буде непереливки.

  Я швидко взяла свої речі і побігла слідом за ним. Як маленькі діти, чесне слово, але я мусила помститись. Надворі я вже майже його наздогнала, але за щось зачепилась і впала. Треба ж так!