Пролог

Олеся

Прокидаюся пізно, сонце вже високо. Солодко потягуюсь. Ніч була гарячою та безсонною. Віті поруч немає – мабуть, за звичкою рано встав, хоча у вихідний міг би й довше повалятися.

Приймаю душ, змиваючи з себе сліди нічного божевілля, одягаюсь та йду по квартирі шукати господаря. Він на кухні п'є каву і розмовляє телефоном. Вже в костюмі, начебто збирається на роботу. Невже у нього і сьогодні справи?

Який він гарний! По-чоловічому добре складений, сірі очі приємно контрастують з темним волоссям, а щетина надає брутальності. Якби не бізнес, міг би зніматися в рекламі білизни чи чоловічої парфумерії та заробляти купу грошей.

Помітивши мене, Вітя закінчує розмову.

- Приві-і-іт, – усміхаючись, підходжу і притискаюся до нього. – Куди це ти зібрався?

- Присядь, є розмова.

Не подобається мені його тон. Якийсь надто сухий, серйозний і стурбований, зовсім не схожий на звичайний. Щось трапилося?

- Я в аеропорт, у мене літак за три години.

- За три години? – вухам своїм не вірю! Я так сподівалася, що сьогодні ми зможемо провести день разом. – А коли повернешся?

Хочеться дізнатися, куди він летить, але Вітя ніколи не посвящає мене у робочі справи, і я вже звикла не ставити зайвих запитань.

- Ніколи.

- Як це?

Можливо, я щось невірно зрозуміла?

- У мене робота за кордоном. Я й так затримався.

- А як же я? – випалюю, не подумавши.

- Ти? У тебе ж післязавтра починається семестр.

- Та чорт з ним, з цим навчанням! – на очі навертаються сльози.

Ну і нехай я виглядаю примхливою дитиною!

- Лисичко, домовленість нашу пам'ятаєш? Жодних зобов'язань, дітей, любові та іншої нісенітниці. Жити сьогоднішнім днем та отримувати один від одного задоволення. Мені з тобою добре, але, на жаль, труба кличе.

- Але як же так? Я думала...

- Олесю, ось твій квиток на потяг, – кладе його на стіл переді мною. – Повертайся додому, якраз до початку семестру встигнеш, – вимовляє сухо та суворо. – Карта. Май на увазі, що поповнюватись вона не буде, але якщо розумно розподілиш гроші, то до кінця навчального року має вистачити й кімнату зняти, і харчуватися. А там уже на роботу підеш, чоловіка нормального знайдеш і житимеш з ним довго і щасливо.

- Не хочу я ніякого чоловіка! – ображено вигукую.

Сльози мимоволі біжать по щоках, розтираю їх долонями та схлипую.

- І трохи готівки, може знадобитися сьогодні, – поверх квитка та карти кладе невелику купку купюр.

Ігнорує мою реакцію. У голосі – сталь. Це точно мій Вітя?

- А чому ти мені раніше не сказав, що поїдеш? Чому?

Істерю. Знаю, що він цього не любить, але нічого не можу з собою вдіяти. Новина про від'їзд збиває мене з ніг, колошматить лежачу, вивертає і витрушує під ноги нутрощі. 

- Навіщо? Щоб ти засмучувалася заздалегідь? Все ж було добре, вночі ми попрощалися. Не драматизуй, будь ласка. Збирайся. Час у тебе до вечора є. О п'ятій прийде жінка з клінінгу, віддаси їй ключі і якраз поїдеш на вокзал.

Вітя продовжує говорити спокійно, жорстко та безапеляційно. Цілком очевидно, що рішення ухвалене давно і не підлягає оскарженню. Дива не станеться – він поїде і більше ніколи не повернеться. Ніколи не скаже мені: «Лисичко, твої офігенні веснянки – мій фетиш».

Абияк опановую себе й плетуся до ванної, щоб дати лад некрасивому заплаканому обличчю. Усередині хлюпається розжарений розпач, обпалюючи душу. Звичайно, я добре пам'ятаю умови нашої угоди! Міг би й не нагадувати. Але я так сподівалася, що за два місяці щось зміниться… Опинилася абсолютно не готовою до такого несподіваного розлучення.

У ванній знаходжусь недовго, але коли виходжу, виявляється, що Вітя поїхав. Навіть не попрощався!

Навіть не попрощався… Саме це зачіпає найсильніше…

Скориставшись тим, що у квартирі я одна, реву і вию, не стримуючи емоцій… Дурепа! Як я взагалі могла подумати, що цей пихатий індик Віктор Самборський здатний на почуття? Купив, використав і викинув, коли набридла.

Години минають. Сльози можна лити нескінченно, але настав час збиратися – потрібно встигнути на поїзд. Пакую речі у дбайливо приготовану для мене нову валізу. Періодично зло штурхаю її ногою. Краще б Вітя подбав про мою душу! Як я житиму без нього?

Жінка з клінінгової агенції приїжджає трохи раніше призначеного часу. Віддаю їй ключі, окидаю поглядом квартиру, в якій я цілих два місяці щасливо прожила, як у Бога за пазухою, і викочую валізу. Настав час спускатися з неба на землю і повертатися додому.

При думці про матір морщусь. Туди точно не поїду. Слід зазирнути, скільки грошей на карті. Може, справді зняти якусь дешеву квартирку, якщо не вдасться оселитися в гуртожитку?

Приїжджає напівпорожня маршрутка, якийсь чоловік допомагає мені затягнути валізу до салону. Ближче до вокзалу народу більшає. Штовханина та спітнілі тіла дратують. Швидко я відвикла від такого засобу пересування... Тепер доведеться звикати заново. Побула трохи панною – і годі.