Епілог. Імена, яким потрібна дорога

Через три тижні після того, як стара липа перестала виконувати обов’язки міського суду, меморіалу, поштового відділення, служби моральної оцінки населення й несанкціонованої рекламної площі, вона нарешті повернулася до свого основного заняття.

Росла.

Це всіх трохи розчаровувало.

Людство взагалі погано переносить об’єкти, які після великої історичної ролі просто продовжують біологічне існування. Якщо дерево пережило війну, чужі імена, ножі, стрічки, картки «герой», «зрадник» і кілька поколінь місцевої плітки, від нього вже підсвідомо чекають принаймні пророцтва.

Липа не пророкувала.

Не світилася.

Не скидала листя у формі літер.

Не вказувала гілкою напрямок справедливості.

За останнім повідомленням Софії, вона мала кілька сухих гілок, потребувала обережного догляду й була оточена людьми, кожен із яких вважав себе фахівцем із дерев приблизно з тієї самої причини, з якої користувачі соціальних мереж після двох дописів ставали експертами з міжнародної політики, медицини, артилерії й чужих шлюбів.

Юлія дивилася на нову фотографію дерева за ранковою кавою.

На знімку вже майже не читалися їхні імена.

Олександрове «О» ще трималося.

Її «Ю» перетворилося на нерівну світлу подряпину.

— Мене стирають швидше, — сказала вона.

Олександр стояв біля плити в домашніх штанах і варив каву, яка за останні роки пройшла складний шлях від «чорної помилки з ароматом старання» до напою, який людина могла випити без попередньої консультації з гастроентерологом.

— Це тому, що в тебе коротше ім’я.

— У тебе довше тільки на три літери.

— Три літери — серйозна перевага в боротьбі з природною регенерацією кори.

— Ти зараз пишаєшся тим, що дерево повільніше тебе забуває?

— Я радію, що воно нас узагалі переживе.

Юлія збільшила фотографію.

— А якщо за рік нічого не буде видно?

— Тоді не буде.

— І тебе це не засмучує?

Олександр повернувся.

На ньому не було футболки.

Юлія автоматично затримала погляд трохи довше, ніж вимагала дискусія про ботаніку.

Він помітив.

— Ми зараз про дерево.

— Я дивлюся на співрозмовника.

— Дуже нижче рівня очей.

— У журналістів широкий кут спостереження.

— Звісно.

Він поставив перед нею чашку.

Юлія зробила ковток.

— Нормально.

— Це комплімент?

— Після першої книги — майже освідчення.

— До речі…

Вона різко підняла очі.

Олександр усміхнувся.

— Що?

— Нічого.

— Ти сказав «до речі» таким голосом.

— Яким?

— Адміністративно небезпечним.

— Хотів сказати, що закінчилося молоко.

Юлія кілька секунд дивилася на нього.

— Ти колись загинеш через побутовий гумор.

— Але не сьогодні.

— Не обіцяй, тітка Ліда ще не прокинулася.

З кімнати пролунав голос:

— Я ВЖЕ ПРОКИНУЛАСЯ!

Олександр сів навпроти.

— Система раннього виявлення знову активна.

Юлія повернула телефон екраном до нього.

— Софія пише, що біля липи більше нічого не залишають.

— Добре.

— Люди носять записки в нову скриньку.

— Добре.

— Потім Софія фотографує й передає в архів.

— Добре.

— Ти сьогодні знаєш тільки одне слово?

— П’яту книгу ми витратили, щоб навчитися ним користуватися без сарказму.

— У нас не вийшло.

— Добре.

Вона кинула в нього серветку.

Олександр спіймав.

— Насильство.

— Вчинок зафіксовано. Ярлика людині не присвоюємо.

— Методологія працює.

Юлія знову подивилася на липу.

Шрами темнішали.

Кора повільно затягувала те, що люди вирізали з переконанням, ніби любов повинна залишати фізичні докази свого існування.

Колись Юлія могла б засмутитися.

Тепер відчувала інше.

Полегшення.

Їм не треба було залишатися на дереві.

Достатньо, що вони залишилися одне в одного.

Архів після історії зі скринькою змінився.

Максим називав це «версією 5.0», хоча тітка Ліда заявила, що якщо він продовжить нумерувати людські травми як програмні релізи, вона влаштує йому «патч по голові».

У системі з’явилися нові статуси.

Не «хороший».

Не «поганий».

Не «герой».

Не «зрадник».

А:

свідчення підтверджене частково;

свідчення суперечливе;

публікація дозволена;

публікація заборонена;

власник історії просить не шукати;

ім’я збережене без біографії;

біографія збережена без імені;

рішення відкладене;

людина жива й може передумати.

Останній статус Юлія вважала найважливішим.

Максим — найпроблемнішим.

— Людина може змінити рішення через десять років, — скаржився він.

— Так.

— Треба буде переглядати доступи.

— Так.

— Зберігати історію версій.

— Так.

— Робити повторні підтвердження.

— Так.

— Це страшенно незручно.

— Люди взагалі погано спроєктовані для баз даних.

— Саме це я намагаюся вам пояснити п’ять місяців.

Тітка Ліда, яка сиділа поруч і перебирала нові записки, підняла одну.

— Ось тут жінка спочатку дозволила опублікувати історію про чоловіка, потім передумала, потім знову дозволила, але попросила прибрати фразу про каструлю.

Максим потер перенісся.

— Чому?

— Бо каструлю насправді вкрала вона.

— Це має значення для історії?

— Для чоловікової сестри — колосальне.

— Я звільнюся.

— Не звільнишся, — сказала тітка Ліда. — Тобі цікаво.

Максим нічого не відповів.

Отже, цікаво.

Нову скриньку в Покровську люди прозвали «Поштою без вироків».