Липа, що пам’ятала наші імена

Частина Х. Липа, що пам’ятала наші імена

Список із десятьма прізвищами лежав на кухонному столі між недопитою кавою, тарілкою сирників і фікусом Степаном, який останнім часом опинився настільки близько до основних подій, що Юлія серйозно думала внести його до штатного розпису архіву.

Щоправда, Степан не давав згоди.

Після четвертої книги це вважалося вагомим аргументом.

На верхньому рядку списку було ім’я Надії Руденко.

Нижче — Артем Білий.

Катерина Лозова.

Сергій Гайдук.

Ще четверо людей, історії яких архів устиг торкнутися лише краєм.

І останні два рядки:

Юлія.

Олександр.

Поруч із ними рукою Софії було написано:

«ПОВЕРНУТИ НЕ ЯК СИМВОЛИ. ПОВЕРНУТИ ЯК ЖИВИХ».

Юлія перечитала фразу вчетверте.

Олександр сидів навпроти й мовчки їв сирник.

— Ти можеш хоча б удавати, що ця фраза тебе хвилює? — запитала вона.

— Хвилює.

— Ти їси.

— Це не взаємовиключні процеси.

— Ми в списку людей, яких треба повернути місту.

— Я голодний у списку людей, яких треба повернути місту.

— Сашо.

— Юлю.

Він відрізав наступний шматок.

Тітка Ліда, яка стояла біля плити, схвально кивнула.

— Нарешті хтось правильно розставляє пріоритети. Пам’ять пам’яттю, а сирник через пів години стане гумовим.

Максим підняв очі від ноутбука.

— Технічно через пів години сирник не стане гумовим.

— Максиме, я прожила довше за твою операційну систему.

— Це не аргумент.

— Це привілей не наводити аргументи.

Юлія знову подивилася на список.

— Що означає «повернути»?

— Мережа поки не відповіла, — сказав Максим.

— Софія?

— Не виходить на зв’язок із ночі.

— Чому?

— Може спати.

Тітка Ліда пирхнула.

— Дуже підозріла поведінка. Треба перевірити.

— Я серйозно.

— Я теж. Ви так давно живете з людьми, які пишуть о четвертій ранку, що нормальний сон здається вам формою зради.

Олександр допив каву.

— Повернути може означати повернути імена до скриньки.

— Але скринька в Києві.

— А липа — в Покровську.

— Тобто фізично повернути не можемо.

— Можливо, саме тому написано не «повернути до липи», а «повернути місту».

Юлія перевела погляд на нього.

— Ти сьогодні підозріло філософський.

— Після батькової записки в мене тимчасове ускладнення.

— Не хвилюйся, — сказала тітка Ліда. — У чоловіків це швидко минає, якщо не лікувати.

Олександр усміхнувся.

Учора вони повернулися з Білої Церкви майже на світанку. Денис почув голос батька з касети. Олександр дочитав записку свого. Павло Левченко погодився дати офіційні пояснення. Старий журнал тепер лежав у закритому архівному сейфі, і Максим поводився біля нього так, ніби охороняв креслення міжзоряного реактора, а не пожовклий папір із підписами чоловіків, які колись вирішили, що наступну перевірку можна провести пізніше.

«Пізніше» в цьому циклі вже давно було не прислівником часу.

Це був серійний убивця.

Юлія торкнулася останнього рядка.

Олександр.

— Твій батько написав, що сам поклав наші імена.

— Так.

— Тепер хтось просить повернути їх.

— Так.

— Тебе це не лякає?

Олександр нарешті відклав виделку.

— Лякає.

— Чим?

— Тим, що я починаю розуміти, чого він хотів.

Юлія чекала.

— Ми весь час думали, що архів повертає місто людям, — сказав він. — А може, в якийсь момент архів забрав нас у міста.

— Звучить красиво.

— Не публікуй без дозволу.

— Уже пізно. Ти сказав уголос у присутності журналістки.

— Адвокат!

Максим підняв руку.

— Я не адвокат.

— Тоді навіщо ти постійно поруч, коли потрібен?

— Бо в цій квартирі хтось має мати резервні копії здорового глузду.

Тітка Ліда поставила перед ним ще один сирник.

— Їж. Резервна копія в тебе худа.

Юлія опустила очі до списку.

П’ять книг вони жили навколо Покровська.

Спочатку місто було першим поцілунком, парком, вокзалом, пилом, дешевою кавою й нездатністю двох юних ідіотів нормально сказати «люблю».

Потім воно стало архівом.

Листами.

Ключами.

Чужими тишами.

Скринькою.

Липою.

Кожна наступна спроба зберегти місто робила його більшим і небезпечнішим.

І тепер Юлія раптом побачила просту річ, якої не помічала раніше.

Вони з Олександром постійно повертали інших.

А себе весь час використовували як інструмент повернення.

— Я не хочу бути символом, — сказала вона.

Олександр кивнув.

— Я теж.

— Але я хочу, щоб місто нас пам’ятало.

— Я теж.

— Це суперечність.

— Людина.

Тітка Ліда підняла чашку.

— Нарешті ви вивчили головне слово цієї книжки.

О десятій відповіла Софія.

Не повідомленням.

Відеодзвінком.

Зображення кілька разів розсипалося, поки нарешті стабілізувалося.

Софія була надворі.

Позаду — стара липа.

Юлія відразу впізнала стовбур.

Свіжі шрами від їхніх імен уже потемніли. Карток із вироками не було. Стрічки прибрали. Гілки рухалися від слабкого вітру.

А під деревом стояла скринька.

Не оригінальна.

Нова.

Дерев’яна.

Світла.

Без замка.

— Що це? — запитала Юлія.

— Люди зробили.

— Які?

— Люди.

— Софіє.

— Не починай. Я сама не знаю всіх. Один приніс дошки. Інший скрутив. Жінка пофарбувала. Хлопець зробив ручки. Ганна Данилівна дистанційно розкритикувала петлі.

Ганна Данилівна, яка ще навіть не була в дзвінку, очевидно, вже мала міжміський вплив на столярну справу.

— Для чого скринька?

— Для повернення імен.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше