Частина VІІІ. Липа не суд

Фотографія надійшла від Софії о сьомій дванадцять ранку.

На старій липі висіли картонні бирки.

Не записки з іменами, не маленькі конверти й не стрічки пам’яті, які люди прив’язували до гілок у ті часи, коли ще вірили, що дерево може вислухати мовчки й не переказати сусідам.

Це були вироки.

Білі картки мали напис «ГЕРОЙ».

Чорні — «ЗРАДНИК».

Сірі — «СУМНІВНИЙ».

На кількох було «БАЯГУЗ».

На одній — «ПРОБАЧЕНИЙ».

Найнижче, майже біля самої землі, висіла картка з єдиним словом:

«ВИННА».

Без імені.

Наче той, хто прив’язав її до гілки, вирішив, що в місті й так усі зрозуміють, про яку жінку йдеться.

Юлія сиділа на кухонному столі в короткій домашній сорочці Олександра й тримала телефон так міцно, що пальці зблідли.

Олександр стояв біля плити. На ньому були сірі домашні штани, голий торс і вираз чоловіка, який лише хвилину тому збирався варити каву, а тепер морально готувався ремонтувати людство викруткою.

— Скажи, що це старе фото, — попросила Юлія.

— Не скажу.

— Ти навіть не перевірив.

— На наших іменах маркер ще не встиг вигоріти. Фото свіже.

Юлія збільшила зображення.

Їхні вирізані на корі імена залишалися на місці. Поруч із ними хтось прив’язав дві картки.

Біля «ОЛЕКСАНДР» висіло:

«РЯТІВНИК».

Біля «ЮЛІЯ»:

«ТОРГУЄ ПАМ’ЯТТЮ».

Вона прочитала вдруге.

Потім утретє.

— Дуже збалансовано.

Олександр підійшов ближче.

— Мене теж принизили.

— Тебе назвали рятівником.

— Без мого дозволу.

— Жахлива травма.

— Юлю.

— Я знаю. Липа не повинна робити з тебе героя.

— Із тебе теж не повинна робити злочинницю.

— Не злочинницю. Підприємницю емоційного сектора.

Він забрав телефон і відклав на стіл.

— Ти знову жартуєш, щоб не розбити чашку.

— Я можу зробити обидва варіанти.

— Чашка тітки Ліди.

Юлія подивилася на білу порцелянову чашку з намальованими маками.

— Тоді справді не можна. Вона поставить моє ім’я на качалці.

Олександр став між її колінами.

Руки поклав на стіл обабіч неї, але не торкнувся.

Після їхньої нової угоди він часто залишав останні кілька сантиметрів за Юлією. Не тому, що боявся її. Тому що навчився не вважати близькість автоматичною.

Іноді це дратувало.

Частіше — збуджувало сильніше, ніж будь-яка самовпевненість юного Олександра, який колись дивився на неї так, ніби згода вже містилася в самій географії їхніх тіл.

Юлія торкнулася його живота кінчиками пальців.

— Можна? — запитала.

— Я думав, це моя репліка.

— Сьогодні я перевіряю, чи герой доступний для приватного користування.

— Не називай мене героєм.

— Ти бачиш? Уже працює. Одна картка — і чоловік став скромнішим.

Він накрив її руку своєю.

— Ти зла.

— Дуже.

— На кого?

— На тих, хто це зробив. На Дениса. На себе. На тебе трохи, бо твоя картка біла.

— Я можу попросити чорну.

— Не смішно.

— Ти перша почала.

— Це інше. Я маю ліцензію на сарказм.

— Хто видав?

— Життя.

— Документ є?

Юлія потягнула його ближче за пояс штанів.

— Можу показати печатку.

Олександр усміхнувся й нахилився до її губ.

Телефон знову завібрував.

Вони завмерли, не торкнувшись одне одного лише кілька міліметрів.

— Не бери, — прошепотів він.

— Може, Софія.

— Саме тому. За останні десять хвилин дерево не встигне провести апеляцію.

Телефон завібрував удруге.

Потім утретє.

Юлія заплющила очі.

— Я ненавиджу нашу роботу.

— Неправда.

— Ненавиджу, що вона знає, коли ми цілуємося.

— Це не робота. Це тітка Ліда.

На екрані справді висвітилося її ім’я.

Юлія відповіла.

— Ви теж бачили?

— Я не сліпа, — сказала тітка Ліда замість привітання. — Хоча після цього балагану шкодую, що офтальмологія так далеко просунулась.

— Хто повісив?

— Поки невідомо. Але Денис уже анонсував народне обговорення.

— Яке ще обговорення?

— Сьогодні о шостій. Назвав «Суд пам’яті під липою».

Олександр почув і повільно відсторонився від Юлії.

— Суд?

— Саме так, — відповіла тітка Ліда. — Люди голосуватимуть, хто заслуговує на ім’я біля дерева, хто ні, кого називати героєм, а кого зрадником.

Юлія зіскочила зі столу.

— Він збожеволів.

— Ні. Божевільні іноді мають медичну причину. У нього презентація й форма для онлайн-голосування.

— Треба зупинити.

— Дитино, я вже написала йому, що липа не суд.

— І що він?

— Запропонував мені бути головою апеляційної комісії.

Олександр провів долонею по обличчю.

— Він не знає, що таке страх.

— Уже знає, — сказала тітка Ліда. — Я відповіла.

— Що саме?

— Неважливо.

— Тітко Лідо.

— Я не погрожувала. Я лише уточнила, чи має він запасні коліна.

Юлія взяла телефон.

— Я подзвоню Денисові.

— Спочатку вдягни штани, — сказала тітка Ліда.

Юлія подивилася вниз.

— Ви мене не бачите.

— Дитино, я знаю тебе. Коли ти говориш таким голосом, ти або без штанів, або без плану. Часто одночасно.

Олександр повернувся до плити, безуспішно приховуючи сміх.

— А ти, Сашо, надягни футболку, — додала тітка Ліда.

Він перестав сміятися.

— Звідки ви…

— Бо вона сказала, що ти вариш каву. Ти завжди вважаєш футболку необов’язковою частиною ранкової техніки безпеки.

Тітка Ліда завершила дзвінок.

Юлія подивилася на Олександра.

— Вона справді слухає через Степана.

Фікус на підвіконні не заперечив.

Денис відповів не одразу.