Частина VІІ. Листоноша виявляється множиною

Повідомлення прийшло о четвертій сімнадцять ранку — у той час, коли нормальні люди бачать сни, ненормальні дописують тексти, а архівні працівники отримують докази того, що людська пам’ять узагалі не визнає робочого графіка.

Телефон Юлії лежав екраном донизу на тумбочці.

Він завібрував один раз.

Потім другий.

Потім почав рухатися по дерев’яній поверхні з таким наполегливим дзижчанням, ніби намагався самостійно евакуюватися з квартири.

Юлія розплющила очі.

Олександр спав на животі, повернувши голову до неї. Одна рука лежала під подушкою, друга — поверх ковдри біля її стегна. Після повернення з Дніпра вони заснули пізно. Спершу довго говорили про Артема Білого, Михайла, третю записку й те, наскільки жорстоко людство полюбляє короткі характеристики. Потім домовилися не говорити. Після цього ще майже годину доводили одне одному, що тиша може бути значно переконливішою, якщо супроводжується поцілунками, теплими долонями й повною забороною перетворювати подробиці на літературу.

Тепер телефон знову завібрував.

Олександр не розплющив очей.

— Не бери.

— Ти спиш.

— Я виставив внутрішню сигналізацію на твою професійну тривожність.

— Може бути важливо.

— О четвертій ранку важливими бувають пожежі, пологи й повідомлення від людей, які не поважають сон.

— У нашому випадку все це може бути одним архівним пакетом.

Юлія потягнулася до телефона.

Сорочка Олександра, у якій вона заснула, піднялася на стегні. Його рука майже автоматично ковзнула слідом і затрималася на теплій шкірі.

— Ти мене стримуєш? — запитала вона.

— Проводжу межу між тобою і катастрофою.

— Дуже інтимний прикордонний контроль.

— Катастрофа може зачекати п’ять хвилин.

Телефон завібрував утретє.

Юлія перевернула екран.

Нове повідомлення надійшло з тієї самої одноразової адреси, з якої раніше приходили фотографії липи, записки й уламки інформації, підписані словом «Листоноша».

Цього разу текст був коротким:

«Ви знову шукаєте одну людину. Це ваша найстійкіша помилка».

Нижче:

«Листоноша — не він і не вона».

І третій рядок:

«Листоноша — ми».

Юлія сіла.

Олександр відкрив очі.

— Що?

Вона показала екран.

Він прочитав, не прибираючи руки з її стегна.

— Множина.

— Я бачу.

— Можливо, одна людина просто пише від групи.

— Або група весь час удавала одну людину.

— Або хтось хоче, щоб ми так думали.

Юлія вже відкривала вкладення.

Олександр забрав телефон.

— П’ять хвилин.

— Ти серйозно?

— Абсолютно.

— Нам щойно повідомили, що головна загадкова постать двох книг є колективною істотою.

— Вона не перестане бути колективною через п’ять хвилин.

— Звідки ти знаєш?

— Множина зазвичай повільніша.

Юлія хотіла обуритися, але він підтягнув її ближче. Вона опинилася на боці, обличчям до нього. Телефон залишився затиснутий у його руці за її спиною.

— Це шантаж, — сказала вона.

— Ні. Тимчасове обмеження доступу.

— Ти використовуєш правила архіву проти мене.

— Нарешті вони приносять користь родині.

— Ми ще не юридично родина.

Олександр глянув на неї уважніше.

— Ти знову повертаєш цю неточність о четвертій ранку?

— Я журналістка. Помічаю незакриті сюжети.

— Я думав, ми домовилися: деякі сюжети існують без дедлайну.

— Це зручна позиція чоловіка, який не носить каблучку.

— Ти теж не носиш.

— Бо ніхто не запропонував.

Олександр повільно всміхнувся.

Юлія відчула, як власне серце зробило непотрібний драматичний рух.

— Не смій зараз, — попередила вона.

— Що саме?

— Дивитися так, ніби маєш репліку.

— Я маю багато реплік.

— Жодної до ранкової кави.

— Ти ж хотіла відкрити повідомлення.

— Це інше.

— Звісно.

Він поцілував її.

Спочатку коротко — майже як печатку на тимчасовій угоді. Потім Юлія сама притиснулася ближче, і п’ять хвилин перестали бути одиницею часу. Його пальці ковзнули по її спині під сорочкою, її долоня лягла на його плече, а телефон із колективною таємницею залишився заблокованим між подушкою та чоловічою впертістю.

Коли Юлія нарешті відсторонилася, дихання обох уже не відповідало ранковому регламенту.

— Минуло більше п’яти, — сказала вона.

— Потрібне було уточнення даних.

— Результат?

— Ти жива, тепла й усе ще надто легко відволікаєшся від розслідування.

— Неправда. Я можу одночасно думати про мережу та твої руки.

— Багатозадачність — причина багатьох помилок.

Вона забрала телефон.

Вкладення містило архів із сімнадцятьма файлами.

Не фотографіями людей.

Маршрутами.

Скриншоти переписок, уривки карт, знімки пакетів у різних машинах, квитанції з поштових відділень, фотографії рук, які тримали конверти. Жодного обличчя.

На кожному файлі був номер.

Перший.

Друга.

Четвертий.

Сьома.

Одинадцята.

Номери пропускалися.

П’ятого не було.

Дев’ятого теж.

Під останнім зображенням лежав текстовий файл.

Юлія відкрила.

«Скриньку не врятувала одна людина. Листи не перевозила одна машина. Фотографії не робив один телефон. Повідомлення не писала одна рука».

«Ми використовували одне ім’я, тому що справжні імена могли когось убити».

«Потім це ім’я стало зручним. Надто зручним».

«Ви маєте знати, скільки нас було».

Олександр сів поруч.

— Скільки?

Юлія прокрутила нижче.

Останній рядок: