У базі Артем Білий існував двічі.
Перший запис був позначений зеленим кружечком, бо Максим у хвилину професійної слабкості вирішив, що системі потрібні кольорові індикатори. Пізніше він пояснював, що зелений означав не «хороша людина», а «позитивне свідчення». Але людський мозок працював швидше за технічні пояснення: зелений усе одно виглядав як дозвіл любити.
У картці було написано:
«АРТЕМ БІЛИЙ. ВИВІЗ НАС, КОЛИ НІХТО НЕ ХОТІВ ЇХАТИ. ПАМ’ЯТАТИ ЯК РЯТІВНИКА».
Другий запис мав червоний кружечок.
Максим уже видалив кольори, але Юлія встигла їх побачити й тепер не могла перестати думати, наскільки легко програмне рішення перетворюється на моральний вирок.
У другій записці було:
«АРТЕМ БІЛИЙ. ЧЕРЕЗ НЬОГО ЗАБРАЛИ МИХАЙЛА. НЕ РОБІТЬ ІЗ НЬОГО ГЕРОЯ».
Одна людина.
Дві записки.
Дві біографії, які не просто суперечили одна одній, а поводилися так, ніби їх посадили за один стіл на родинному святі й забули прибрати ножі.
Максим об’єднав картки тонкою сірою лінією.
Поруч поставив поле:
«Конфлікт свідчень: критичний».
Тітка Ліда прочитала й сказала:
— Критичний — це коли людина лежить у реанімації. А тут вона просто жива й наробила такого, що вистачило на дві поминальні промови.
— Який термін ви пропонуєте? — запитав Максим.
— «Людина».
— Це не тип конфлікту.
— Саме тому ваші бази завжди брешуть. Ви хочете, щоб людина помістилася у випадаючий список.
— Випадаючий список не має моральних амбіцій.
— У нього вже були зелений і червоний кружечки.
Максим видалив останні залишки кольорового форматування з таким виразом обличчя, ніби ховав улюблену функцію за наказом міжнародного трибуналу.
Юлія сиділа навпроти Олександра на підлозі робочої кімнати. Між ними лежали копії двох записок, карта зв’язків і фотографія Артема, знайдена в старому волонтерському чаті.
На знімку він стояв біля білого мікроавтобуса.
Високий, худий, у темній куртці. Рука на відчинених дверях. Обличчя напівобернене до камери, наче він уже тоді не хотів бути центральною фігурою кадру.
Позаду в салоні сиділи люди.
Літня жінка.
Двоє дітей.
Чоловік із перев’язаною рукою.
Дівчина, яка притискала до грудей клітку з котом.
Фото мало всі ознаки майбутньої легенди: брудна машина, втомлений водій, урятовані люди й кіт, який дивився на фотографа з переконанням, що саме він керував евакуацією, а решта виконувала допоміжні функції.
— Він живий? — запитала Юлія.
Ніна, яка приєдналася через відеозв’язок, кивнула.
— За останніми даними, так. Працював у Дніпрі на СТО. Потім переїхав до Кременчука. Зараз може бути знову в Дніпрі.
— Може бути?
— Він змінює номери. Не веде соцмережі. У волонтерських групах не з’являється.
— Ховається?
Олександр глянув на Юлію.
— Або просто не хоче, щоб його шукали журналісти.
— Ми ще не знаємо, що саме сталося.
— Саме тому слово «ховається» вже зайве.
Юлія відчула короткий укол роздратування, але промовчала.
Після історії з їхніми іменами на чужій корі вони запровадили нове правило: якщо сцена або висновок стосувалися їх обох, Юлія питала. Якщо йшлося про чужу людину — вона принаймні намагалася не будувати вирок раніше за розмову.
Намагатися виявилося значно виснажливіше, ніж просто бути впевненою у власній етиці.
Тітка Ліда переглядала старий блокнот.
— Білих у Покровську було дві родини. Але Артем приїхав пізніше.
— Звідки? — запитав Максим.
— Із Костянтинівки або Дружківки.
Ганна Данилівна, яка сиділа поруч із тіткою Лідою й чистила яблуко так довгою смугою, ніби брала участь у побутовому чемпіонаті, похитала головою.
— Із Мирнограда.
— Він казав, що з Костянтинівки.
— Люди часто кажуть найближче місто, яке знають співрозмовники.
— Покровськ знали всі.
— Це тепер.
— І раніше знали.
— Лідо, до війни половина країни плутала нас із Павлоградом.
— Тільки дурні.
— Саме тому половина.
Максим записав:
«Походження: Мирноград, Костянтинівка, Дружківка або інше місто. Не підтверджено».
Тітка Ліда прочитала й сказала:
— Чудово. Біографія починається з географічної невизначеності. Далі буде легше.
Не стало.
Першу записку, де Артема називали рятівником, імовірно, залишила Олена Василенко. Її ім’я згадувалося в старому чаті поруч із фотографією мікроавтобуса.
Другу могла написати Марія Кравець — сестра Михайла Кравця, чоловіка, якого забрали в останні тижні перед окупацією.
Михайло зник.
Офіційного підтвердження смерті не було.
Повернення теж.
У старих повідомленнях люди писали, що його затримали після чийогось доносу. Ім’я Артема з’являлося кілька разів, але завжди обережно:
«Він знає».
«Запитайте Білого».
«Нехай розповість, що сказав на блокпості».
«Не чіпайте його, він вивіз дітей».
«Одне не скасовує іншого».
Останню фразу Юлія останнім часом бачила так часто, що починала ненавидіти сполучник «і».
Людина зробила добро і зло.
Рятувала і зраджувала.
Любила і завдавала болю.
Наче маленьке слово могло поставити два факти на ваги й дозволити читачеві відчути себе справедливим суддею.
— Знайдіть Олену, — сказала Юлія. — І Марію.
— Спочатку Артема, — відповів Олександр.
— Чому?
— Бо обговорюємо його життя.
— Свідки дадуть контекст.
— А він отримає готове обвинувачення, складене без нього.
— Якщо одразу підемо до нього, не знатимемо, що питати.
— Можна почати з двох записок.