Частина V. Наші імена на чужій корі

Фотографія завантажувалася повільно.

Спочатку на екрані з’явилася зелена пляма листя. Потім — сірий стовбур старої липи, розтрісканий, темний, місцями вкритий мохом і шрамами, які дерево отримало задовго до того, як люди почали називати його архівом, символом чи живим свідком міста.

Останніми проявилися літери.

ЮЛІЯ

ОЛЕКСАНДР

Вони були вирізані неглибоко, але свіжо. Кора навколо ще зберігала світлі краї ран. Поруч хтось додав криве серце, таке незграбне, ніби різьбяр або дуже хвилювався, або працював ножем, непридатним для романтичних декларацій.

Юлія стояла посеред кухні в розстебнутій сорочці Олександра, тримаючи телефон обома руками.

Олександр був позаду. Його долоні ще лежали на її талії після поцілунку, який вони не встигли завершити через повідомлення Софії.

Кілька секунд ніхто не говорив.

За вікном шелестіла молода київська липа.

Фікус Степан стояв на підвіконні, повернутий до кімнати рівно настільки, щоб спостерігати за катастрофою й не брати за неї жодної ботанічної відповідальності.

Юлія збільшила зображення.

— Серце жахливе.

Олександр нахилився ближче.

— Це твоя перша реакція?

— Я намагаюся не панікувати.

— І тому критикуєш композицію?

— Воно асиметричне.

— Наші стосунки теж.

— Але ми хоча б не вирізані тупим ножем.

Він забрав у неї телефон.

Прочитав наступне повідомлення Софії:

«Після витоку люди почали залишати імена просто на корі. Хтось вважає, що так скринька продовжує жити. Хтось вимагає все стерти, бо дерево вже пошкоджують. Через ваші імена сперечаються найбільше».

Нижче було ще одне:

«Одні кажуть, що ви стали символом повернення. Інші — що самі вписали себе в легенду заради реклами книг. Треті хочуть обвести літери фарбою, щоб не зникли».

Олександр повільно опустив телефон.

— Мені подобаються треті.

Юлія глянула на нього.

— Серйозно?

— Ні. Просто на їхньому тлі люди, які хочуть стерти нас із дерева, здаються розсудливими.

— Нас не можна стерти з дерева без пошкодження кори.

— Ми вже говоримо про це так, ніби дерево оформило на нас право власності.

Юлія застебнула сорочку.

Рух був різкий.

Олександр помітив.

— Що?

— Нічого.

— Ти застебнула ґудзики так, ніби вони винні.

— Мені не подобається.

— Імена?

— Те, що хтось вирішив за нас.

Він знову подивився на фотографію.

— Ти пишеш про нас уже п’ять книг.

— Чотири написані. П’ята в процесі.

— Дякую за редакторське уточнення.

— Це не те саме.

— Чому?

— Бо я пишу нашу історію.

— А людина на дереві вирізала наші імена.

— Без згоди.

— Я не пам’ятаю, щоб ти брала письмову згоду в мене на кожен розділ першої книги.

Юлія відчула, як усередині щось коротко, боляче напружилося.

— Ти читав рукопис.

— Після того, як половина вже була написана.

— Ти погодився.

— На книгу про минуле.

— А дерево теж про минуле.

— Ні. Воно про те, ким нас роблять зараз.

Це було сказано спокійно.

Саме тому Юлії захотілося відповісти різкіше.

Вона підійшла до столу, взяла чашку, хоча чай давно охолов.

— Отже, ти хочеш стерти імена?

— Я не знаю.

— Дуже зручно.

— Що саме?

— Мати позицію тільки щодо моїх рішень.

Олександр поклав телефон на стіл.

— Я не критикую тебе.

— Уже критикуєш.

— Я сказав, що людина, яка вирізала наші імена, зробила з нас символ без дозволу.

— І одразу нагадав, що я теж це роблю.

— Бо ти робиш.

Юлія повернулася.

— Ти вважаєш, що я використовую тебе?

— Іноді.

Відповідь пролунала надто швидко.

Не підготовлена.

Не відредагована.

Тому правдива.

Юлія поставила чашку.

Трохи сильніше, ніж треба.

— Добре.

— Юлю.

— Ні. Все нормально.

— Коли ти кажеш «все нормально» таким голосом, навіть холодильник починає готуватися до евакуації.

— Я сказала «добре».

— Це ще гірше.

Телефон знову завібрував.

Повідомлення від тітки Ліди:

«НЕ ЧІПАЙТЕ ДЕРЕВО, ПОКИ Я НЕ РОЗБЕРУСЯ, ЯКИЙ ІДІОТ ЦЕ ЗРОБИВ».

Через секунду прийшло друге:

«І НЕ СВАРІТЬСЯ. У ВАС ОБОХ Є ЗВИЧКА ПЕРЕТВОРЮВАТИ СИМВОЛИ НА СІМЕЙНІ КРИЗИ».

Олександр прочитав через плече Юлії.

— Вона відчуває.

— Вона, мабуть, прослуховує квартиру через Степана.

Вони одночасно подивилися на фікус.

Степан не ворухнувся.

Це не доводило його невинуватості.

До дев’ятої ранку фотографія старої липи вже жила в інтернеті окремим життям.

Софія надіслала її лише Юлії, Олександрові, тітці Ліді та Максиму.

Хтось інший сфотографував дерево з іншого ракурсу.

На новому знімку імена було видно краще. Серце здавалося ще кривішим, а поруч лежала рука людини, яка показувала пальцями знак перемоги.

Публікація мала заголовок:

«ЛИПА ПАМ’ЯТАЄ КОХАННЯ, ЯКЕ ПОВЕРНУЛО МІСТО»

Юлія прочитала його тричі.

— Ми повернули місто?

Максим сидів за ноутбуком і переглядав поширення.

— Судячи з допису — так.

— Добре, що повідомили. Я думала, воно досі недоступне.

— У коментарях уже питають, коли ви приїдете приймати ключі.

Олександр стояв біля вікна.

— Від міста?

— Від дерева, — відповів Максим. — Хтось запропонував зробити вам символічні ключі з липового дерева.

— Сподіваюся, не з цієї липи.

— Уже сперечаються.

Юлія читала коментарі.

«Справжнє кохання переживає навіть війну».

«Вони заробляють на нашій трагедії».