Частина ІІІ. Тітка Ліда і бюро посмертних скандалів

Тітка Ліда приїхала до Києва наступного ранку о шостій п’ятдесят дві, хоча її ніхто не запрошував, квитка вона не показала, а сама поява біля дверей квартири мала всі ознаки добре організованої спецоперації.

У правій руці вона тримала невелику валізу. У лівій — клітчасту господарську сумку, з якої стирчали пластиковий контейнер із котлетами, папка на зав’язках і качалка.

Юлія подивилася на качалку.

— Це для тіста?

— Залежить від поведінки людей.

— Ви завжди подорожуєте з предметами подвійного призначення?

— У моєму віці всі предмети мають подвійне призначення. Окуляри — щоб читати й дивитися осудливо. Палиця — щоб ходити й пояснювати молоді правила дорожнього руху. Качалка — щоб готувати й підтримувати дисципліну.

Олександр стояв за Юлією в домашніх штанах і футболці, яку встиг надягнути навиворіт.

Тітка Ліда помітила це одразу.

— Сашо, ти або дуже поспішав, або у вас тут відбувалося щось, що архівувати не треба.

Юлія схрестила руки на грудях.

— Ми спали.

— Дитино, я не питаю, як ви це називаєте.

— Шоста п’ятдесят дві.

— Саме тому я й приїхала рано. Після восьмої ви вже встигаєте ухвалити три неправильні рішення, створити робочу групу й опублікувати щось із красивим заголовком.

Олександр узяв у неї валізу.

— Ви могли попередити.

— Я попередила.

— Коли?

— Написала, що ситуація потребує особистого втручання.

Юлія відкрила телефон.

Повідомлення від тітки Ліди справді було. Надіслане о третій сімнадцять ночі.

«ЦЕ ВЖЕ НЕ АРХІВ, А БЮРО ПОСМЕРТНИХ СКАНДАЛІВ. ЇДУ».

— Це не попередження, — сказала Юлія. — Це діагноз.

— Правильний діагноз половина лікування. Друга половина — щоб пацієнт не сперечався.

Тітка Ліда пройшла до квартири, не чекаючи запрошення. На кухні поставила сумку на стіл, оглянула чашки, ноутбуки, зарядні пристрої, тарілку з учорашнім печивом і фікус Степан, який зустрів її одним новим листком та загальним виглядом рослини, що втомилася від людських криз.

— Степан схуд, — сказала вона.

— Він фікус, — відповіла Юлія.

— Це не виправдання. Навіть рослина потребує нормального догляду.

— Він отримує воду, світло й емоційно стабільне середовище.

Олександр кашлянув.

Тітка Ліда подивилася на нього.

— Не втручайся. Ти в цій квартирі відповідаєш за фізичні ремонти, а не за емоційну стабільність.

— Хто відповідає за емоційну стабільність? — запитала Юлія.

— Ніхто. Саме тому я привезла котлети.

Вона відкрила контейнер.

Кухню заповнив запах смаженої цибулі, перцю й домашньої їжі, яка завжди з’являлася в найтяжчі моменти так, ніби українські жінки мали таємний державний резерв із котлет, пиріжків і морального тиску.

— Спочатку їсте, — наказала тітка Ліда. — Потім показуєте, кого ще встигли поховати.

— Ми нікого не ховали, — сказала Юлія.

— Ви дозволили інтернету зробити це за вас.

— Фото потрапило в мережу не з нашої системи.

— Мертві теж часто ні в чому не винні, але це не заважає родичам сваритися на похороні.

Вона сіла за стіл, дістала з папки кілька старих зошитів, обмотаних резинками, пачку фотографій і тонкий блокнот у чорній обкладинці.

Олександр завмер.

— Це батьків?

— Ні. Мій.

— Ви вели записи про скриньку?

— Я вела записи про людей. Скринька була одним із підрозділів.

— Підрозділів чого?

Тітка Ліда зняла окуляри, протерла їх краєм светра й сказала:

— Міського життя, яке всі називали плітками, доки не знадобилося встановити, хто жив у п’ятій квартирі, кому передали ключ і чому на похорон прийшла жінка, якої не було в офіційній біографії покійного.

Юлія повільно сіла.

— Ви весь цей час мали реєстр?

— Не реєстр. Реєстр — це коли в людей є порядок, печатка й можливість поскаржитися. У мене були нотатки.

— Про всіх?

— Про тих, кого варто було не переплутати.

— Це майже всі.

— Саме тому блокнотів кілька.

Олександр поклав перед нею тарілку.

— Ви знали, що батько залишив наші імена у скриньці.

Тітка Ліда не взяла виделку.

— Знала, що залишив записку.

— Чому не сказали?

— Бо записка була не для мене.

— Але ви її бачили.

— Бачила зовнішній бік.

— Моє ім’я.

— І Юлине.

— Ви не запитали навіщо?

— Запитала.

— І?

— Він сказав: «Щоб дорога знала, куди вести».

Юлія перестала дихати на одну коротку секунду.

Олександр сів навпроти тітки.

— Ви цього не розповідали.

— Ти не питав саме так.

— Я питав, чому він поклав записку.

— А я сказала, що не знаю всього пояснення.

— Це і є пояснення.

— Ні. Це одна фраза твого батька. У його виконанні фраза могла означати любов, інструкцію, докір або те, що він знову неправильно почистив карбюратор.

Олександр стиснув щелепи.

Юлія поклала долоню на його коліно під столом.

Він не подивився на неї, але накрив її руку своєю.

Тітка Ліда помітила цей рух. Звичайно, помітила. Від неї взагалі було важче приховати щось, ніж від банківської системи, тільки банківська система принаймні не приносила котлет.

— Не роби з нього пророка, Сашо, — сказала вона м’якше. — Твій батько був звичайним чоловіком. Упертий, мовчазний, іноді нестерпний. Умів берегти чужі секрети й не вмів пояснити власному синові, що любить його. Одне не скасовує іншого.

— Ви всі вирішили, що мовчання було його благородством.

— Ні. Частина мовчання була дурістю. Я йому це казала.

— І що він відповідав?

— Мовчав. Дуже послідовна людина.

Юлія стиснула пальці Олександра.

— Ми ще знайдемо карту, — сказала вона.

Він повернувся до неї.

— Ти вже перетворила це на розслідування?