Частина ІІ. Живі у списку мертвих

— Мамо, ми живі.

Юлія сказала це втретє, повільніше, чіткіше й голосніше, ніби її життя залежало не від пульсу, дихання та присутності Олександра поруч, а від якості мобільного зв’язку.

На іншому кінці слухавки мама плакала, сварилася й вимагала негайно ввімкнути відео.

— Я не вірю голосу! Голоси тепер підробляють! Покажи обличчя!

— Мамо, ти щойно впізнала мене за першими двома словами.

— Злочинці теж знають перші два слова!

— Які злочинці?

— Ті, що роблять ці ваші штучні інтелекти. Я дивилася передачу.

— Тобто ти думаєш, що штучний інтелект викрав моє життя, навчився дратуватися твоїми запитаннями й тепер телефонує, щоб сказати, що живий?

— Не переводи тему. Відео.

Юлія ввімкнула камеру.

На екрані з’явилося власне обличчя: бліде, втомлене, з волоссям, яке пережило робочий день, кілька емоційних катастроф і поцілунок біля архівного контейнера.

Олександр стояв поруч, нахилившись над її плечем.

Мама побачила його й заплакала сильніше.

— Сашо! Ти теж живий!

— Поки так, — відповів він.

Юлія вдарила його ліктем у бік.

— Не жартуй.

— Я підтверджую актуальний статус.

— Не кажи «статус»! — вигукнула мама. — Люди не статуси!

Юлія й Олександр перезирнулися.

Це була майже дослівна фраза, через яку кілька годин тому вони змінювали поля в архівній базі.

Мама, не знаючи про це, продовжувала:

— Я відкриваю телефон, а там пишуть, що знайшли список загиблих. Далі бачу ваше ім’я. У мене чашка випала. Добре, що порожня, бо я ще не встигла заварити чай. Хоч одна користь від ранкового тиску.

— Це не список загиблих, — сказала Юлія. — У скриньці записки з іменами людей, яких хтось хотів пам’ятати. Там є живі, померлі, зниклі, виїхалі. Є навіть кіт.

— Кіт живий?

— Ми не знаємо.

— То перевірте спочатку кота, а потім лізьте зі своїм архівом до людей.

Олександр тихо кашлянув, приховуючи сміх.

Юлія повернула до нього камеру.

— Ось він. Цілий. Дихає. Дратує.

— Сашо, ти її нагодував?

— Ми їли.

— Що?

— Пиріжки.

— Скільки?

Олександр зробив помилку, яку чоловіки роблять лише раз у житті, якщо їм пощастить вижити після першого.

Він замислився.

— Не пам’ятаю.

Мама примружилася.

— Тобто людина працює з пам’яттю, але не пам’ятає, скільки разів годувала мою дочку.

— Мамо, у нас зараз інформаційна криза.

— У вас завжди криза. Їсти треба між кризами.

— Ми передзвонимо.

— Не вимикай!

— Мамо.

— І напиши в тому своєму інтернеті, що ви живі. Нормально напиши. Без метафор. Бо минулого разу ти написала «ми ще тримаємося», і тітка Валя вирішила, що вас затиснуло уламками.

— Добре.

— І щоб фото було сьогоднішнє.

— Добре.

— З газетою.

— Ми не в кіно про викрадення.

— Тоді з годинником.

— Мамо!

— І поїжте.

Зв’язок урвався.

Не тому, що мама завершила розмову. Просто Юлія натиснула кнопку.

Кілька секунд вона дивилася на темний екран.

Потім сказала:

— Знаєш, у чому справжня трагедія?

— Твоя мама тепер перевірятиме нашу життєздатність щогодини?

— Вона має рацію щодо сухого тексту.

— Це справді тяжкий день.

Телефон одразу задзвонив знову.

Ніна.

Після неї — невідомий номер.

Потім ще один.

Повідомлення надходили швидше, ніж Юлія встигала читати.

«Юлю, це правда?»

«Сашко загинув?»

«Ми бачили ваше ім’я».

«Ви обоє там?»

«Хто підтвердив список?»

«Чому архів мовчить?»

«Мій брат живий, а його записка на фото».

«Прошу видалити зображення».

«Дайте всі прізвища».

«Поширюйте, доки влада не сховала».

«Це черговий хайп на трагедії?»

Останнє повідомлення надійшло від людини з аватаркою, де на фоні моря стояв чоловік у темних окулярах і тримав келих. Юлія подумала, що інтернет подарував людству унікальну можливість звинувачувати інших у хайпі, не відкладаючи коктейль.

Олександр узяв її телефон.

— Досить.

— Віддай.

— У тебе руки тремтять.

— Від злості.

— Злість теж рухає м’язи.

— Треба написати заяву.

— Пишемо з комп’ютера.

— У телефоні швидше.

— Саме швидкість і створила цю проблему.

Він поклав телефон екраном донизу.

Юлія хотіла заперечити, але погляд зачепився за робочу кімнату.

За зачиненими дверима стояла скринька.

Сотні записок.

Сотні імен, які хтось одного разу довірив дереву.

Їх не складали туди для медіа, офіційних списків чи чужих коментарів. Можливо, людина просто боялася, що ім’я матері зникне разом із квартирою. Або хотіла залишити ім’я чоловіка, якого ненавиділа, бо ненависть теж іноді була формою зв’язку. Хтось писав про кота. Хтось — про жінку з сумкою. Хтось — про двох людей на вокзалі.

Тепер усе це одним заголовком перетворили на перелік мертвих.

Життя, любов, сварки, борщ і котячі злочини втиснули у слово «загиблі».

Алфавіт смерті виявився дуже зручним.

Там не треба було пояснювати.

Достатньо поставити ім’я в рядок.

Максим повернувся через двадцять хвилин.

Він не роззувався в коридорі, що було найточнішим показником серйозності ситуації. У звичайний день Максим міг прочитати лекцію про пил, техніку й те, що ноутбук, поставлений на брудну поверхню, помирає не одразу, але з образою.

Тепер він просто пройшов у кімнату, відкрив комп’ютер і сказав:

— Допис уже скопіювали сімнадцять сторінок.

— Скільки переглядів? — запитала Юлія.