Частина І. Імена, які не поміщалися в алфавіт

На ранок після відкриття скриньки Юлія прокинулася з відчуттям, що всю ніч хтось тихо перегортав папір у сусідній кімнаті.

Вона лежала нерухомо, прислухаючись до квартири.

Холодильник працював із гідністю старого державного службовця: шумно, неефективно, але незамінно. За стіною сусід приймав душ і кашляв так трагічно, ніби вода змивала з нього останні надії на людство. Десь унизу загавкав пес, якому, судячи з інтонації, не подобалася зовнішня політика голубів.

Папір не шелестів.

Звичайно, не шелестів.

Скринька стояла в робочій кімнаті всередині захисного контейнера. Максим поставив поруч датчик вологості, камеру й табличку:

«НЕ ЧІПАТИ БЕЗ РУКАВИЧОК»

Юлія дописала під нею:

«ОЛЕКСАНДРЕ, ЦЕ СТОСУЄТЬСЯ НЕ ЛИШЕ МЕНЕ»

Олександр нижче додав:

«ЮЛІЄ, Я ВМІЮ ЧИТАТИ»

Тітка Ліда, побачивши фотографію, надіслала голосове повідомлення:

— Діти, коли двоє дорослих людей спілкуються через таблички, це або шлюб, або комунальна служба. У вашому випадку різниці майже немає.

Юлія повернула голову.

Олександр спав на боці, обличчям до неї. Одна рука лежала під подушкою, друга — на її стегні, наче навіть уві сні він перевіряв, чи вона не втекла в архів, журналістику або чергову моральну катастрофу.

Його волосся знову стирчало в різні боки. На щоці залишився слід від складки наволочки.

Юлія обережно торкнулася пальцем цієї лінії.

Олександр не розплющив очей.

— Не фотографуй, — пробурмотів він.

— Ти спиш.

— Це не скасовує права на приватність.

— Я просто дивлюся.

— Ти журналістка. У вас погляд — це підготовча стадія публікації.

Юлія всміхнулася.

— У тебе на обличчі відбиток подушки.

— Це особиста інформація.

— Він нагадує карту невідомої дороги.

— Не романтизуй постільну білизну.

Він розплющив одне око.

— Котра година?

— Шоста сорок три.

— Чому ми не спимо?

— Бо в сусідній кімнаті лежать сотні чужих імен.

— Вони можуть почекати до восьмої.

— А якщо ні?

— Тоді вони дуже невиховані.

Юлія хотіла підвестися, але його рука на стегні трохи стиснулася.

— Ти мене тримаєш?

— Ні.

— Твоя долоня має іншу версію.

— Вона ще не прокинулась і не відповідає за свої рішення.

— Зручно.

— Полежи п’ять хвилин.

— У нас о дев’ятій Максим.

— Саме тому. Після дев’ятої почнуться таблиці, папки, правила й тітка Ліда в режимі дистанційного командування. Зараз ми ще просто двоє людей у ліжку.

Юлія подивилася на нього.

Ця фраза прозвучала тихо, без звичного сарказму.

Вона лягла ближче, поклала голову йому на груди. Під щокою рівно билося серце. Олександр провів пальцями вздовж її спини, під тонкою тканиною нічної сорочки.

Дотик був лінивим, теплим і майже безневинним.

Майже.

Юлія підняла голову.

— Ти точно ще спиш?

— Організм працює автономно.

— Як державна установа?

— Ні. Іноді ефективно.

Вона провела долонею по його животу.

— П’ять хвилин?

— Можемо подати заявку на продовження.

— Письмово?

— У двох примірниках.

Він поцілував її повільно, без ранкової поспішності. Його пальці лягли на її потилицю, а Юлія на кілька секунд дозволила собі не думати про записки, скриньку, батька Олександра й дорогу, якою ще можна було повернутися.

Людське тіло виявилося напрочуд егоїстичним.

Навіть поруч із сотнями чужих доль воно вимагало тепла, дотику й уваги до конкретної шкіри.

Юлія любила в цьому його безсоромну чесність.

Олександр торкнувся губами її шиї.

— У нас п’ять хвилин, — нагадала вона, хоча голос зрадницьки став тихішим.

— Уже чотири.

— Ти рахуєш?

— Я практична людина.

— Ти чоловік, який учора тримав батькову записку так, ніби вона могла вибухнути.

Його рух завмер.

Юлія одразу пошкодувала.

Між ними знову з’явилася скринька, хоча фізично стояла за двома стінами.

Вона торкнулася пальцями його щоки.

— Вибач.

— Не треба.

— Треба. Я перетворила твій біль на аргумент у ліжку. Це навіть для мене високий рівень професійної деформації.

Олександр видихнув.

— Ти не перетворила. Він уже тут.

— Де?

— Усюди.

Він поклав долоню їй на спину.

— Але це не означає, що ми повинні віддати йому весь ранок.

Юлія знову поцілувала його.

Цього разу ніжніше.

Не щоб відволікти.

Щоб залишитися.

Через двадцять хвилин вони стояли на кухні: Юлія в його сорочці, Олександр у футболці й домашніх штанах. Їхня заявка на продовження була схвалена, але реалізована не повністю через повідомлення Максима:

«Я вже під під’їздом. Не змушуйте мене знову слухати, як ви довго відчиняєте двері».

Юлія прочитала вголос.

— Він став нахабним.

— Він завжди був нахабним. Раніше ти просто називала це технічною компетентністю.

— У нас нічого не було.

— Я нічого не сказав.

— Ти подумав.

— Тепер у мене немає права навіть на приватні думки?

— Маєш. Але не такі самовдоволені.

Олександр налив їй чай.

— Кави не буде.

— Це репресії.

— Це турбота.

— Диктатори теж так говорять.

— Диктатори не додають мед.

— Вони можуть, якщо хочуть підвищити рейтинг.

У двері подзвонили.

Цього разу коротко, двічі.

— От бачиш, — сказав Олександр. — Людина з повагою до дзвінка.

— Людина, яка о сьомій десять уже тримає в руках ноутбук, не може вважатися моральним орієнтиром.

Максим увійшов із двома великими пластиковими контейнерами, рулонами безкислотного паперу, пачкою рукавичок і обличчям, яке явно не отримало достатньої кількості сну, зате отримало надмірну кількість інформації.