4

Ешелон виявився зовсім не таким, яким Роксана його уявляла. Власне, до цього моменту вона майже ніколи й не замислювалась, як саме виглядає місце, де живуть та працюють вежири. Вона знала лише те, що їхня головна резиденція знаходиться на околиці столиці, подалі від Академії, храмів та королівського палацу. Знала, що сюди привозять усіх, кого Вежа визначає до їхньої касти, і знала, що нормальні люди без потреби сюди не приходять.

Чомусь Роксана очікувала побачити похмурий замок чи хоча б стару фортецю, щось достатньо моторошне, щоб відповідати всім історіям, які вона чула про стервʼятників із дитинства. Натомість перед нею стояла звичайна сіра камʼяна будівля без гербів, прапорів, високих шпилів чи навіть таблички з назвою.

Карета зупинилась біля входу, кучер мовчки зняв її валізи й поставив на землю. Роксана ще кілька секунд сиділа всередині, дивлячись на двері й не маючи жодного бажання виходити. Ще три дні тому її всюди супроводжували слуги, охорона або на крайній випадок представники роду. Тепер біля ніг стояли дві валізи, а поруч навіть не було людини, яка могла б допомогти занести їх усередину.

— Приїхали, пані.

— Я бачу.

Кучер відвів очі. Роксана вийшла, поправила плащ і ледве встигла відійти від карети, коли та одразу рушила назад. Стало зрозуміло, що чоловік боявся затриматися тут хоча б на хвилину довше, ніж потрібно.

Усередині було ще гірше. Сірі стіни, камʼяна підлога, кілька деревʼяних лав і довгий стіл біля дальньої стіни. Жодних картин, килимів чи дорогих магічних світильників, які вона звикла бачити в Академії й будинках знаті. Навіть коридори для слуг у маєтку Верен виглядали затишніше.

За столом сиділа літня жінка й щось записувала у велику книгу. Роксана підійшла ближче й кілька секунд чекала, що та бодай підніме голову.

— Імʼя.

— Роксана Верен.

Перо продовжило ковзати по паперу.

— Вік.

— Двадцять один.

— Магія.

Роксана нахмурилась.

— Вогонь.

— Сила за останньою оцінкою?

— Вища категорія.

Жінка вперше підняла на неї очі, але не із захопленням чи здивуванням, а лише щоб перевірити, чи правильно почула.

— Документи.

Роксана дістала папери, які їй передали ще в Академії. Жінка швидко переглянула їх, поставила кілька позначок і повернула один аркуш назад.

— Кімната двадцять сім. Другий поверх, праве крило.

Роксана не взяла папір.

— І все?

— А що ще?

— Не знаю. Мені мали пояснити, що буде далі.

— Пояснять.

— Хто?

— Куратор.

— А де він?

Жінка знову опустила голову до книги.

— Ви ще встигнете зустрітись.

Роксана кілька секунд стояла перед столом. У маєтку Верен навіть нові слуги знали, хто вона, ще до першої зустрічі, а тут її просто записали в книгу за кілька хвилин і схоже, навіть забули про те, що вона стояла тут.

— Ви хоча б знаєте, хто я?

Перо зупинилось. Жінка підняла погляд.

— Роксана Верен. Двадцять один рік. Маг вогню. Вища категорія. Вежир.

Роксана стиснула щелепи.

— Я не це мала на увазі.

— А мені іншого й не потрібно знати.

Вона знову повернулась до записів. Роксана мовчки забрала папір, схопила валізи й пішла коридором, ледве стримуючи роздратування. Другий поверх майже не відрізнявся від першого. Та сама сіра підлога, однакові двері, маленькі таблички з номерами. Кімната двадцять сім знаходилась майже в самому кінці коридору.

Роксана відчинила двері й завмерла. Одне ліжко, одна шафа, стіл, стілець, умивальник і маленьке вікно. Вона поставила валізи посеред кімнати й повільно оглянула все ще раз.

— Ви серйозно?

— Цілком.

Роксана різко обернулась. У дверях стояв чоловік років сорока пʼяти. Вона навіть не чула, як він підійшов. Високий, худорлявий, у простому темному одязі без будь-яких відзнак, окрім маленького металевого символу Ешелону на комірі. Темне волосся вже торкнулась сивина, а обличчя було абсолютно байдужим.

— Ви хто?

— Крам.

Роксана почекала продовження, але його не було.

— Це все?

— Тобі достатньо цього.

Їй одразу не сподобався його тон.

— Мені сказали, що мене знайде куратор.

— Уже знайшов.

Роксана подивилась на нього уважніше.

— Ви мій куратор?

— На жаль.

Вона навіть не зрозуміла, жартує він чи ні.

— І що це означає?

Крам зайшов до кімнати, поглянув на валізи й потім на неї.

— Що найближчі кілька тижнів я вчитиму тебе не помирати.

Роксана нахмурилась.

— Кілька тижнів? Навчання в Академії триває пʼять років.

— Це не Академія.

— Я помітила.

Крам проігнорував її дитячий сарказм. Вона була не першою і не останньою, хто так реагував.

— Тут не вчать красиво володіти магією, не проводять фестивалів і не роздають нагород. Тебе навчать виживати всередині вежі, працювати в загоні й не заважати тим, хто знає більше за тебе.

Слова куратора Роксані не сподобались.

— Я чудово володію магією.

— Мені сказали.

— Я абсолютна чемпіонка трьох юнацьких фестивалів.

— Мені байдуже.

Роксана завмерла.

— Мій вогонь найсильніший за останні…

— Кілька сотень років. Також сказали.

— Тоді ви повинні розуміти, що мені не потрібні якісь кілька тижнів базового навчання.

Крам подивився на неї.

— Навпаки. Чим сильніший маг, тим швидше він помирає, бо свято впевнений, що сила заміняє мозок.

Роксана відчула, як у грудях піднялась знайома хвиля злості.

— Я не дурна.

— Це ми ще перевіримо.

— Ви завжди так розмовляєте з новоприбулими?

— Ммм.. З такими як ти — так. Занадто багато норову у живого мерця. 

Роксана відкрила рота, але не знайшла відповіді. Крам розвернувся й вийшов у коридор.

— Залиш речі. Ходімо.

— Куди?

— Побачиш.