3

Роксана майже не спала. Вона лежала у власному ліжку, дивилась у темряву й раз за разом поверталась думками до одного й того самого. До Вежі, погляду Легіта в залі, документа з королівською печаткою та слів діда про політичну проблему. Над ранок вона все-таки задрімала, але прокинулась від гучного стуку у двері й першу мить навіть не зрозуміла, чому серце так швидко калатає.

— Пані Роксано?

Знайомий голос служниці. На кілька секунд їй навіть здалося, що вчорашнього дня не було. Зараз вона встане, одягнеться й поїде до Академії. Синьва вже чекатиме її десь біля входу, Легіт обовʼязково знайде хвилину перед заняттями, а дід увечері запитає, чи не розчарували її викладачі. Потім Роксана побачила церемоніальну сукню, яку вчора кинула біля крісла і все повернулось.

— Що?

— Архімаг Верен просив передати, щоб ви спустилися до головної зали.

Роксана заплющила очі.

— Навіщо?

За дверима повисла коротка пауза.

— Не знаю, пані.

Ну звісно ж не знає, радше добре грає свою роль слухняної служниці. Роксана піднялась і підійшла до дзеркала. Виглядала жахливо. Очі почервоніли, волосся сплуталось, обличчя було блідим після безсонної ночі. Вчора це б розлютило її, вона б вимагала терміново привести її до ладу, зробити елегантну зачіску, нанести макіяж та підібрати найвишуканіші прикраси, але сьогодні вона просто відвернулась.

Одягалась повільно, спеціально не кваплячись. Якщо дід вирішив знову пояснювати їй, що вона повинна прийняти своє нове життя, то кілька хвилин точно нічого не змінять, але коли Роксана вийшла в коридор, одразу зрозуміла, що справа точно не в черговій розмові.

У будинку було надто тихо. Слуги ходили швидко й майже беззвучно, не дивлячись у її бік. Біля сходів стояли двоє чоловіків із родової охорони. У головній залі вже зібралися люди. Багато людей.

Роксана зупинилась на останній сходинці. Тут були члени роду Верен, кілька старших магів, радники діда, представники інших знатних сімей і навіть двоє людей у королівських кольорах. Не весь двір, звичайно, але достатньо, щоб усе сказане в цій залі до обіду знала половина столиці.

Посередині стояв Верен. Побачивши онуку, він не змінився в обличчі.

— Підійди.

Роксана не рушила.

— Що відбувається?

— Підійди, Роксано.

Вона повільно спустилась і пройшла вперед, відчуваючи на собі десятки поглядів. Учора було те саме в Академії.

— Навіщо тут усі ці люди?

Верен поглянув на присутніх.

— Як глава роду, я повинен зробити офіційну заяву.

Роксана відчула, як усередині все похололо.

— Яку ще заяву?

Він не відповів їй, а натомість випростався й заговорив достатньо голосно, щоб його почув кожен присутній у залі.

— Учора під час розподілу в Академії Свічада моя онука Роксана Верен була призначена Вежею Бога до касти вежирів.

Роксана дивилась на нього, все ще не розуміючи, до чого він веде.

— Цей вирок став несподіванкою для нашого дому, як і для багатьох із присутніх. Проте рід Верен ніколи не ставив і не ставитиме під сумнів рішення Вежі Бога.

Вона різко вдихнула.

— Дідусю…

Він навіть не подивився на неї.

— Наш рід багато поколінь служив Айвендору, короні та магічній спільноті. Наше імʼя завжди було символом честі, сили й відданості встановленому порядку.

Тепер Роксана вже прекрасно розуміла, що відбувається.

— Ні.

Верен продовжив так, ніби не почув.

— Саме тому я не дозволю, щоб рішення щодо однієї людини поставило під сумнів репутацію всього дому.

— Ні.

Кілька людей повернули до неї голови. Роксана зробила крок до діда.

— Не смій.

Він нарешті подивився на неї, але тільки на секунду і знову повернувся до присутніх.

— Від сьогодні Роксана більше не представляє рід Верен при дворі, Академії чи будь-якій іншій установі Айвендору. Усі домовленості, укладені від її імені як спадкоємиці нашого дому, вважаються скасованими.

У залі стало так тихо, що Роксана чула власне дихання. Вона дивилась на чоловіка, який ще два дні тому говорив про її майбутнє і здавалось пишався нею більше, ніж власними досягненнями.

— Ти зрікаєшся мене?

Верен замовк, а Роксана чекала. Вона хотіла, щоб він хоча б зараз заперечив, сказав, що вона неправильно зрозуміла і що мова лише про титули, політику, представництво при дворі. Та про що завгодно, але точно не про це.

— Так, — відповів він.

Одне слово. Знову одне кляте слово. Учора Вежа одним словом забрала в неї майбутнє, а сьогодні дід одним словом забрав минуле.

— Через те, що я стала вежиром?

— Через те, що я відповідаю за весь рід.

— Я теж частина цього роду!

Голос зірвався, але Роксані вже було байдуже, скільки людей це почують.

— Я народилась у цьому домі! Я носила це імʼя все життя!

— Саме тому ти повинна розуміти моє рішення.

Роксана просто не повірила почутому.

— Розуміти?

Вона коротко засміялась.

— Учора Легіт теж просто думав про корону, а тепер ти просто думаєш про рід. Як же це зручно! Усі про щось думають, про щось набагато важливіше за мене!

— Роксано.

— Що?

Вона дивилась прямо на нього.

— Скажи хоча б чесно. Тобі соромно за мене?

Верен напружився.

— Це не має значення.

— Для мене має.

— Не зараз.

— Ні-ні-ні! Саме зараз!

Роксана підійшла ще ближче.

— Все життя ти водив мене на фестивалі, показував королю, мов ляльку, розповідав кожному, хто готовий був слухати, що твоя онука стане найсильнішим магом вогню за кілька поколінь. Ти пишався мною так голосно, що про це знав весь Айвендор. То скажи так само голосно зараз. Давай! Скажи це!

Верен мовчав.

— Тобі ж соромно за мене? Соромно, що онука стала клятим вежиром та запʼятнала честь величного роду магів вогню! 

— Так. Ти права. Мені соромно, що за один день ти перетворила гордість нашого роду на його найбільший скандал.