2

Дорогою від Академії Верен не сказав їй жодного слова. Роксана сиділа навпроти нього в кареті й уже котрий раз прокручувала в голові все, що сталося біля Вежі Бога. Вона все ще не могла повірити, що це сталося насправді.

Ще вранці дід їхав поруч із нею на церемонію й говорив про Академію, ніби її наступні пʼять років уже були розписані по днях та навіть по годинах, якщо не по секундах. Про викладачів, яких варто слухати уважніше, про магів вогню, до яких потрібно придивитися та про людей, із якими їй доведеться конкурувати, навіть якщо поки вони не здаються гідними суперниками. Ідевльно сплановане майбутнє для ідеальної спадкоємиці. Тепер ж він просто мовчки дивився у вікно.

— Ти зовсім нічого не скажеш? — нарешті не витримала Роксана.

Верен перевів на неї погляд.

— А що ти хочеш почути?

Питання прозвучало настільки спокійно, що її одразу охопила злість.

— Не знаю. Що це була помилка. Що ти поговориш із королем. Що мене не заберуть до Ешелону. Хоч щось!

— Рішення Вежі не обговорюються.

— Ти навіть не спробував.

— Бо це нічого не змінить.

Роксана стиснула пальці на тканині сукні.

— Для тебе, можливо.

— Для всіх, Роксано.

— Ні! Не для мене.

Верен знову відвернувся до вікна, і це розлютило ще сильніше. Він точно дав зрозуміти, що розмова вже була завершена, наче все, що сталося з нею кілька годин тому, справді не залишало жодних варіантів.

— Король мене знає.

— Знає.

— Він бачив мої виступи. Сам говорив, що давно не зустрічав мага з таким сильним вогнем.

— І?

— І він може втрутитися!

— Не може.

— Чому?

Верен важко видихнув.

— Бо навіть король не має права оскаржувати рішення Вежі Бога. Ніхто у світі не має на це прав і ти прекрасно це знаєш, тому перестань нести нісенітницю.

Роксана відвернулась до вікна. За склом пропливали знайомі вулиці столиці, але зараз вони здавалися чужими. Кілька разів їй навіть здалось, що люди проводжають їхню карету поглядами довше, ніж зазвичай. Можливо, це була лише уява, а можливо, новина вже справді встигла вийти за стіни Академії. При дворі такі речі довго не приховували, особливо коли мова тепер йшла про саму Роксану Верен.

Коли карета зупинилась біля родового маєтку, біля входу вже чекали кілька членів сімʼї та старший радник Верена. Побачивши Роксану, вони одразу замовкли. Отже, всі уже все знали. Новина дісталась сюди раніше, ніж вони приїхали.

Роксана вийшла з карети й повільно піднялась сходами. Ніхто її не привітав. Ніхто не запитав, як минула церемонія. Навіть слуги, які ще зранку метушилися будинком, готуючись до святкової вечері на честь її вступу до Академії, тепер намагалися не затримувати на ній погляд.

— У кабінет, — коротко сказав Верен.

— Я хочу спочатку піти до себе.

— Роксано.

Вона зупинилась і подивилась на нього.

— Що?

— Нам потрібно поговорити.

Їй дуже хотілося відмовитися хоча б просто тому, що сьогодні за неї вже надто багато вирішували інші, але вона лише мовчки пішла слідом. Накази діда в цьому маєтку теж не обговорювались.

У кабінеті Верена вже лежали листи. Занадто багато для кількох годин, що минули після церемонії. На столі були записки від представників роду, кілька офіційних повідомлень та запечатані конверти з гербами знатних сімей. Роксана зупинилась біля столу.

— Що це?

— Наслідки.

— Чого?

— Твого розподілу.

Слова знову неприємно вдарили.

— Тобто мене.

— Не перекручуй.

— А що саме я перекручую?

Верен зняв плащ і поклав його на спинку крісла.

— Новина вже при дворі. За кілька годин про це говоритиме вся столиця. Ми повинні діяти до того, як чутки почнуть обростати подробицями.

— І що ви збираєтесь робити?

— Зберегти репутацію роду.

Роксана кілька секунд мовчала.

— Від мене?

— Від скандалу.

— Я частина родини.

— Досить.

— Ні, не досить!

Вона різко відступила від столу.

— Сьогодні вранці я була твоєю гордістю. Ти особисто приїхав дивитися, як мене приймуть до Ордену Вогню. А тепер минуло кілька годин, і ви вже вирішуєте, як врятувати від мене своє прізвище?

— Я намагаюсь урятувати те, що ще можна врятувати.

— А як же моє життя? Як же моє майбутнє?

Верен промовчав. Роксана відвернулася, але погляд зачепився за документ, що лежав трохи осторонь інших. Щільний білий папір, червона стрічка і королівська печатка.

— А це?

Верен не відповів, тому вона потягнулась до документа.

— Не треба.

Роксана зупинилась лише на мить.

— Чому?

— Бо зараз ти не в тому стані.

— У якому саме стані я маю бути, щоб читати документи з моїм імʼям?

Перші рядки були настільки офіційними, що вона майже не вдумувалась у зміст. Королівський двір. Дім Верен. Його Високість кронпринц Легіт. Потім вона побачила власне імʼя і перестала дихати.

«…заручини між Його Високістю кронпринцом Легітом та Роксаною Верен вважаються такими, що підлягають розірванню…»

Вона перечитала рядок декілька разів, наче слова могли якимось магічним чином змінитись.

— Що це?

— Роксано…

— Я питаю, що це?

— Прохання про розірвання заручин.

— Я бачу!

Її голос зірвався.

— Чому воно тут?

— Його доставили кілька хвилин тому.

Роксана різко підняла голову.

— Хто подав прохання?

Верен не відповів одразу, і вона вже знала.

— Легіт.

Роксана відчула, як усередині все провалюється кудись униз.

— Коли?

— Одразу після церемонії.

— Одразу?

— Так.

Це одне коротке слово вдарило болючіше, ніж увесь текст документа та, ніж уся церемонія.

— Він навіть не поговорив зі мною.

Верен мовчав.

— Ми заручені майже все життя.