1

Ну от і все. Здається моя довготривала подорож нарешті наблизилася до свого давноочікуваного завершення. Пройдено майже половину континенту, подолано сотні поприщ, на дорогу витрачено не одну семиденницю. Про кількість пригод й небезпек котрі спіткали мене за час цієї мандрівки вже й говорити не варто. Від тої миті коли я залишив службу в армії кардинала Фелліні і до дня коли нарешті на обрії замайоріли кордони Батьківщини зі мною траплялося всяке. Полон у жорстоких піратів, знайомство з морською русалкою, лісовою мавкою і Ангеліною – дівчиною з моторошним даром. А ще сутички з жадібним леприконом та лютими вурдалаками від спогадів про яких кров і досі холоне в жилах. На щастя все це вже в минулому, а в найближчому майбутньому на мене очікує рідна земля котру я не бачив ще з того віку коли був малим пуцьвірінком.

Думками мимоволі повертаюся в ті печальні часи коли через лихоліття страхітливої війни я був змушений стати вигнанцем. Тоді, незліченні орди знавіснілих орків мов весняна повінь наводнили терени України, а міжусобні чвари державних очільників, на превеликий жаль, не дозволили організувати достойний опір жорстоким загарбникам. Поодинокі військові командири ще якось намагалися чинити супротив агресору та сили були нерівні і їхні, знекровлені в запеклих боях, загони відступали все дальше й дальше за межі розтерзаної ворогом країни.

В числі цих сміливих героїв був і мій названий батько – осавул Ілько Калинець. Кінна сотня під його орудою здійснила відчайдушну атаку на караван работоргівців, безжально перебила всіх наглядачів й охорону та звільнила нещасних бранців. Серед бідолашних полонених виявився і я – юний сирота без роду і племені на ймення Петрусь. Однак отримана тоді свобода не надто втішила мене, адже притулитися мені було ніде і ні до кого. Довелося довго й слізно вмовляти вояків щоб дозволили долучитися до їхнього дружнього бойового братства. Так я зробився джурою при осавулові, котрий незабаром став для мене не лише суворим та вимогливим командиром, але й добрим, турботливим батьком. Разом ми пройшли багато життєвих випробувань і не розлучалися до самої його смерті.

З зусиллям відганяю спогади, що обсіли мене мов ті бджоли медоносну квітку. Минуле не та річ якій варто приділяти надто багато часу. Тим паче коли в ньому гіркоти та болю було значно більше чим радості й задоволення. Вже краще віддатися на поталу мріям та сподіванням про сонячне й щасливе майбутнє. Воно хоч і закрите пеленою невідомості, та я все ж вірю що там на мене чекає щось світле і прекрасне. І заради цього варто було здійснити цю нелегку подорож, фінал якої вже не за горами. Залишилося пройти дещицю відстані і я буду вдома.

Легко пришпорюю свого коня, котрий скориставшись моїм задумливим станом непомітно зійшов з второваного тракту і тепер мирно скубав траву на обочині. Породистий жеребець на ймення Бліц був щедрим подарунком фройляйн Блюме за те що я врятував її з сестрою від смертельних зазіхань адепта чорної магії, маркграфа фон Ваніллекіпферла. Тварина хоч і відзначалася неабиякою кмітливістю та гострим розумом, однак мала один суттєвий недолік – вона була неймовірною ледацюгою. Варто було мені чимось відволіктися й послабити контроль над ним, як кінь забував про своє призначення і починав, як ото зараз, бити байдики.

Відверто кажучи я не надто серджуся на нього за цю непередбачену затримку. Поспішати нам нікуди. Денне світило ледь сягнуло зеніту, до вечора ще далеченько, а містечко Опільсько, де я запланував переночувати, знаходиться зовсім близенько. Встигнемо, якщо в дорозі не трапиться чогось надзвичайного. Хоча що такого може статися погожої осінньої днини коли на безхмарному небі сяє яскраве сонечко, теплий вітерець легко куйовдить мою чуприну, а повітря наповнене ароматом стиглих яблук і груш? В такій ідилії хоч-не-хоч а на якусь мить забуваєш що на світі існує зло. На жаль воно ніколи не забуває про тебе і нагадує про себе коли ти найменше цього чекаєш.

Ми саме наближалися до узлісся коли Бліц раптом голосно фиркнув і стишив свій хід. Кінь був явно чимось стривожений і його занепокоєність вмить передалася мені. Не звертати увагу на поведінку тварини було б просто нерозумно. Жеребець вочевидь відчув якусь приховану небезпеку й попереджував мене про неї. Обережність ніколи не буває зайвою, а надто коли мандруєш один та ще й такою глухою місциною, тому я й сам нашорошив свій вуха та напружив очі. І хоча нічого такого загрозливого помітити чи почути відразу не вдалося, все ж швидко витягнув пістоля та звів курок.

Кілька ударів серця і серед шелесту листя я розрізняю звуки, що дуже схожі на приглушене людське квиління. Долинають вони зі сторони високого дуба, під розлогою кроною якого міг би напевне сховатися цілий загін вояків. Затамовую подих, уважно вслухаюся в гомін лісу і незабаром переконуюся в тому що не помилився. Десь там, біля дерева, в густій траві хтось насправді стогне від болю.

Перша думка що виникає в моїй голові це – негайно кинутися на допомогу невидимому стражденному. Життєвий досвід однак вмить охолоджує цей порив, адже там може бути влаштована пастка. Не виключено, що якісь харцизяки ось так хитромудро заманюють мене в свої лабети щоб зненацька напасти, пограбувати і можливо навіть вбити. Та вагаюся я не довго, адже не годиться шляхетному лицарю уникати небезпеки, коли його допомога так потрібна якісь бідолашній жертві.

Хутко зіскакую з коня і з пістолем в одній руці і оголеною шаблюкою в другій відважно прямую в сторону дуба. На півдорозі до дерева помічаю, що тут нещодавно відбувалося справжнє побоїще. Он порівняно свіжі сліди від кінських копит, тут ступала нога людини, а он там, на кущі глоду, застряг клаптик червоного сукна. Мара б його ухопила, що ж тут відбувалося?