Глава 27 Вона

Олена нечутно опустилася у крісло, що стояло біля ліжка їх з Владиславом спальні й ненадовго заплющила очі. Думки, що час від часу відвідували її знову спонукали зануритися до спогадів минулих часів. Нині такі мандрівки у минуле траплялися дедалі рідше, а біль вже майже не відчувався. Проте далеке відлунням усеж іноді знаходило шпарину у свідомості, змушуючи згадувати.

Вона сиділа поруч лісового струмка, зачудовано вдивляючись на прудкий потік, що тоненькими прозорими смугами вправно біг поміж камінням.

У розплетеному чорному волоссі, що хвилями спадало на плечі завмерла красива біла квітка, яка у чарівності своїй не поступалася легкій, довгій білій сукні. Вбрання це хоч і виглядало доволі просто, й можливо не надто пасувало до лісових стежок, котрими так любила час від часу гуляти його власниця, але приносило Олені радість.

— Ти така ж сама, як й у дитинстві, — пролунав за спиною усміхнений і такий рідний голос батька. — Милуєшся прекрасному й радієш простим речам.

— Іноді щастя у звичному. Потрібно лише ненадовго зупинитися, — не обертаючись, усміхнено відповіла Олена, милуючись квіткою, що росла поруч струмка.

Спів пташок та дзюрчання, хоч і невеликого, втім стрімкого потоку давали змогу ще більше відчути навколишню природу. На певний час втекти, залишивши бентежні думки. Здавалося швидкий струмок не давав суму осісти у свідомості, нестримно змиваючи усі переймання.

Колись, ще дитиною турбот було куди менший. Насправді ж до певного часу у житті Олени їм не знаходилось місця взагалі. Батько обіймав пост намісника, був людиною чесною, справедливою і викликав повагу у більшості тих, хто мав нагоду знати його, або бодай чути про цю людину. 

Мати - щира, стримана і зазвичай усміхнена. Втім, люди чомусь завжди відносилися до неї з пересторогою. Статна, красива. З чорним волоссям і темними очима, правильними рисами обличчя та впевнена у собі. Здавалося вона мала ловити навколо себе лише захопливі погляди. Але частина людей із якими доводилося бачитись вибираючись до міста, або тих, хто приїздив у справах до їх маєтку, усе ж відчували певну тривогу.

Вони не казали про це в голос. Але прихований страх і бажання триматися осторонь були помітні. Щодо цього Олені було відверто байдуже, втім останнім часом недобрі чутки усе частіше снували навколо їхнього дому. А матері поряд вже не було.

Усе почалося з візиту чоловіка, що зовні походив на ченця. Подібні гості були доволі частими візитерами у маєтку батька. Зазвичай вони не заходили у дім, голови їх вкривали каптури, а розмови зазвичай стосувалися лісової дороги. А саме найкоротшого шляху, що вів до великого міста, пролягав через землі батька і за правом власності маєтку належав йому.

Дивні, як колись здавалося Олені ченці спілкувалися щодо найкоротших маршрутів, торгівлі з великим містом та справ тутешніх. Здавалося не було у цих розмовах незвичних речей, крім самих таємничих постатей, що, як пізніше дізнається Олена перебували на службі інквізиції.

Колись ці края переважно були сонячними. На зміну ночі завжди приходив ранок, а похмурі, дощові дні зазвичай не затримуватися надовго. Проте від певного часу все почало змінюватися. Сонце нікуди не поділося, втім темних днів ставало дедалі більше. Час від часу насувалися хмари, а з ними у серці закрадалась тревога.

Потім знову сходило привітне сонце, й ніби усе було, як зазвичай, але темне хмаровиння усе частіше гостювали навкруги лісу. Можливо це лише зміна погоди, що спільно із забаганкою природи грала власну гру. Але похмурі небесні мандрівники були не єдиними вісниками не добрих часів, що схоже підкрадалися до тутешніх мешканців. 

У лісах все частіше знаходили мертву дичину, що за всіма ознаками не мала зустрічі з мисливцями. Де-не-де, здавалося вічнозелені ялини дивним чином починали чорніти, неначе після пожежі. А серед мешканців найближчих містечок, разом із темними хмарами попливли не менш похмурі чутки. Якщо невідома сила витягає життя із дерев і тварин, усе частіше намагається затьмарити сонце, отже рано чи пізно дістанеться й до людей…

— Той чоловік, що приходив. Він знову питав про маму? — погляд Олени раптово спохмурнів, а сонце у небі потроху сховалося у сірій хмарині.

Батько на мить поглянув у небо. Схоже допоки ледь помітний вітер знову взявся за своє.

— Усе гаразд, — зітхнувши відповів чоловік, вмощуючись поруч з донькою. — Відколи мами не стало…

— Її не не стало, — не зводячи погляду зі струмка не дала завершити Олена. — Вона просто пішла.

Батько із розумінням хитнув головою.

— Розумієш, пан Танто намагається розібратися у тому, що відбувається, — спробував пояснити чоловік. — Твоя мама завжди була особливою жінкою. Таких більше немає.

Чоловік на мить знітився й продовжив далі: 

— Але вона мала й інші особливості, — батько знову затнувся. — Бачила видіння. Могла певним чином впливати на людей, що на її думку були не зовсім добрими. Не зі зла звісно, втім певні здібності у неї були.

— Вона пішла, але краще людям не стало, — з не миготливим поглядом відповіла Олена. — Пітьма розповзається далі, а отже причина була не в ній.

Батько посунувся ближче, обережно обійнявши Олену за плечі.

— Знаєш, мати силу - бажання багатьох. На жаль не всі ладні впоратися з нею. У когось не витримує тіло, а в когось душа, — мовив чоловік.

— Вона ніколи не була божевільною. Дивною, можливо. І ніколи не бажала сили. На місці людей, що мешкають в тутешніх околицях я би остерігалася тих, у кого вони шукають захисту, — трохи помовчавши відповіла Олена.

Місцевий люд і справді вбачав у тутешніх інквізиторах радше захисників, ніж страшних карателів. Вони не спалювали відьом на багаттях, й у відкриту не полювали на ймовірних чаклунів. І на відміну від їх поплічників з великого міста, завжди були готові до розмов з містянами, якщо останніх турбували якісь дивні події, або люди. Проте так, або інакше ті, за ким водилася слава прибічників темряві дивним чином зникали і більше у цих краях їх ніхто й ніколи не бачив.