Глава 26 Гарага

У затінку старих дерев почала клубочитись пітьма. Десь в далині проглядалося світло ранку, проте тут, здавалося й без того далеку від сонця місцину огортала імла. Поміж лісових ялини та сосен раптово блимнув темний спалах. А згодом ще і ще. Ніби пляма із сутінок, що то з'являлася, то знову швидко згасала.

Дивне мерехтіння прискорилося, врешті набуваючи форми людського силуету. Спочатку фігура видавалася скоцюбленою, та врешті випростувалася, теперішньою своєю поставлю вказуючи на чималий зріст свого власника.

Стара, чорна, місцями подерта сукня, здавалася важкою. Неначе геть мокрий одяг, що увібрав у себе куди більше ваги ніж мав на початку, водночас зберігши вигляд сухої одежі. Довгий, майже до п'ят і схоже насправді важкий та міцний.

На ногах власниці завмерли чорні шкіряні чоботи з гострими носами, що на противагу дивній сукні мали легкий вигляд. Не було помітно масивних підошв, або грубої шкіри. Здавалося взуття це відігравало свою, важливу роль в загальному образі. Неначе зроблене без жодного шову, скоріш за усе воно мало на меті забезпечити нечутну ходу заплутаними лісовими стежками. 

Голову незвичної постать оповивала чорна, прикрашена сірими візерунками хустина з-під якої на плечі спадало довге сиве волосся. Поміж тонких пасом заплуталося кілька дрібних соснових голок, а на гострих кінцях подекуди застиг чорний попіл.

Нині, стоячи на повний зріст, дивна постать справляла враженнями статної жінки, сповненої життєвих сил. Постава її, хоча й була прихована під довгим платтям старої, усе ж своїм видом твердила про неабияку міць власниці.

Лише обличчя… Пошрамоване глибокими бороздами зморшок та всіяне дрібними рисками, які схоже доповнював вкритий чорною кіптявою шрам на лівій щоці. А очі її виглядали чорніше за вугілля.

Несподівано погляд дивної жінки метнувся вбік, завмерши на постаті Темного воїна, що не чутно крокував у її бік. Непроханий гість зупинився навпроти, жестом долоні вказуючи зачекати.

— Не про твою честь такий воїн, — мовив Владислав повільно вмощуючись на дубовій колоді, що лежала поруч.

З-за спини жінки миттєво вигулькнула довга срібляста шабля, завмерши у чорній, шкіряній рукавиці.

 — О! Пробач, твій кінь, — показово окинувши поглядом колоду на якій наразі сидів, мовив Владислав. — Не переймайся, мене він навряд повезе.

Голова жінки на мить різко схилилася на бік, а очі продовжували немиготливо дивитися на Темного воїна. Обличчя жінки раптово змінилося на молоде, й сиве волосся набуло їдкого чорного кольору.

— Знаєш, — продовжив Владислав. — Кому-кому, а нам рубати одне одного потрібно в останню чергу. Ми ж бо прибічники темної сторони. У той чи інший спосіб перетворившись на тих ким ми є.

Після цих слів у правиці Гараги виник довгий, гострий рогач, а обличчя знову почало миготіти, змінуючись між образом старої та молодиці. Владислав натомість лише усміхнувся, діставши з піхов меч, й вштрикнувши його у землі поряд своїх ніг.

Гарага нахилила голову в інший бік, продовжуючи вивчати непроханого гостя. Їй вже доводилося бачити його раніше, втім настільки близько їхні шляхи перетнулися вперше.

— Так краще, — усміхнувшись мовив Влад, упіймавши мить, коли обличчя та волосся Гараги на якийсь час застигли у вигляді молодої жінки.

Зауважив Владислав й ледь помітний крок у свій бік та брязкіт металевих пластин, що якимось вмілим чином розміщувалися з внутрішньої сторони важкої сукні виконуючи роль прихованої броні.

— І як воно, зручно? — продовжив у жартівливій манері Влад, помітивши на колоді чимало покручених вигинів, що виступали з колоди.

Погляд жінки здається став максимально сконцентрованим, а долоня стиснула руків'я шаблі. Звичайно, мовчазна пані не боялася свого балакучого співрозмовника. Так само, як і він не відчував страху там, де у більшості смертних кров почала б стигнути в жилах.

— Незрозуміле лякає зазвичай, — мовив Владислав. — Чи-то стара, чи молода - не розбереш. Як і я власне. Не живий, ані мертвий. Для людей звичайних ми потвори. Їм не зрозуміти нашої краси. Не відчути наш біль. Більшість із них не ладна зазирнути бодай на крок далі, ніж бачать очі.

Влад підвівся з колоди зробивши крок у бік Гараги.

— Ось ти мовчиш, а я часом не проти розмови. От лише не завжди є з ким, — продовжив Владислав на мить потупивши здавалося сумний погляд.

Він добре бачив блискавичний рух шаблі, лезо якої зупинилося у півдюйма від його шиї.

— Їм не зрозуміти, бо так простіше, — зустрівшись поглядами з мовчазною співрозмовницею завершив думку Темний воїн.

— До чого ти хилиш?! — врешті озвалась Гарага, скрипучим, неначе велетенська сосна, яка валиться додолу від страшного вітру голосом.

— Вони прийдуть по нас, — коротко відповів Темний. — Першим навідається мисливець. Але він лише пішак, хоча і сам не відає того. Він лише спроба відшукати шлях, аби справжня сила вступила у гру до часу не виказавши себе.

— Дні інквізиторів добігають кінця, — прохрипів голос жінки і Гарага стрімко здійнала шаблю догори у напрямку верхівок вікових сосен.

Владислав також поглянув у верх, помітивши пару тіл в інквізиторських туніках, які нерухомо гойдалися прив'язані до верхівок гілок. Посмішка невимушено торкнулася губ Влада.

 — Не все так просто, лісова красуне. Іноді й за найглибшою з глибин, де здавалося вже нічого немає, може заховатися цілий всесвіт,  — багатозначно мовив Владислав. 

Зброя у руках Гараги раптово зникла, так само блискавично, як й з'явилася.

— Танто і його люди вичерпали себе. Вони билися, щоб заволодіти лісовими дорогами, що належать нам. Але насправді усе складніше. Без роздумів свято вірили у слова своїх хазяїв, але лісовий тракт лише частина мети. Верхівці інквізиторів потрібно інше, — продовжив Владислав. — Їм цікаві трофей. Ми з тобою унікальні створіння. Таких більше немає. Темрява поглинула нас, але все ж залишила частку людського. Увесь цей час присилаючи сюди власних слуг, ті, що ховається у підземеллях міста перевіряють наскільки ми міцні. Зважують на скільки вони готові вийти із тіні…