Глава 25 Шрам

Попрощавшись з кравцем, Алонсо, перминаючись із ноги на ногу, повільно рушив у бік карети, що за цей час схоже також встигла стати його вірним супутником. Думки продовжували роїтися у голові, а свідомість чимскоріш прагнула розтавити все на свої місця.

Кучер сидів, обпершись спиною на колесо і дивився кудись в ранкове небо. На його обличчі, як і зазвичай царював притаманний спокій, лише здалося Алонсо ніби думки наразі вирують в голові його приятеля не менше, ніж у самого мисливця.

— Як настрій? — спокійно мовив Алонсо всідаючись на землю, примостившись спиною до колеса.

— Важко сказати, — не менш спокійно, але щиро відповів Кучер. — Залежить від того куди далі пролягатиме наш шлях.

Мисливець невимушено поглянув у бік кравця, що метушився у справах поряд своєї ятки.

— Деякі люди кажуть, не має сенсу питати в таверні про заплутані шляхи, маючи у друзях того, хто виріс у цих краях. Бо він знає краще за інших, — врешті задумливо протягнув Алонсо.

Кучер захитав головою, схоже розуміючи до чого хилить співрозмовник.

— Хотів запитати про шлях до фортеці? — мовив Кучер, поглянувши на Алонсо. — Так, колись давно я вже бував у місцині, що іменують Почорнілим дубом. Колись давно…

Кучер знову відвернув обличчя, задумливо вдивляючись кудись вперед.

— Ти не зобов'язаний їхати зі мною, друже. І так зробив для мене куди більше, ніж мав. Лише вкажи мені шлях і я піду, — щиро мовив співрозмовник.

— Я міг би одразу сказати, що таверна нам зараз ні до чого. Хотів, аби ти мав час остаточно визначитися, чи насправді готовий вирушити туди, звідки немає вороття, — продовжуючи вдивлятись кудись в далечінь мовив Кучер.

Тепер Алонсо стало усе зрозуміло. Кучер й дійсно мовчав з вагомих причин. Скоріш за все він щиро хотів, щоб мисливець зберіг обличчя в очах Танто. Алонсо наполіг щодо продовження своєї місії. Та чи міг Кучер знати, направду мисливець воліє йти до кінця, або боїться здатися боягузом. Не хоче втратити репутацію.

— Дякую тобі, — тихо мовив Алонсо.

— Що фортеця, якщо вона досі існує - місце небезпечне, підтвердження не потребує, — продовжив Кучер. — Та шлях до неї небезпечний аж ніяк не менш. 

Кучер знову, повільно відвернув обличчя до Алонсо.

— Ти коли небудь чув про Гарагу, Александре?

Алонсо замислився, подумки швидко перебираючи у пам'яті всіх почвар з якими доводилося стикатися, або принаймні чути про них.

— Це ще що за звір? — запитав мисливець.

— Стара баба, що літає на колоді, — відрізав Кучер. — Я бачив її лише раз, але мені вистачило, і з того часу до Чорного дуба не потикаюся, й нікому не раджу.

Александр не втримав сміх, що прокотився ранковою, майже порожньою вулицею.

— У вас за усілякими потойбічниками хоч в чергу вставай, — відказав Алонсо. — Я за життя чимало дивовиж надивився. Як не крути, ремесло у мене таке. Втім летючих бабів мені ще не показували.

Кучер на якусь мить і сам не втримався, розливаючись в усмішці.

— Було б смішно, якби не було так сумно, — мовив Кучер, поволі знімаючи з себе плащ.

Невдовзі, слідом за плащем, Кучер зняв жилетку, а за нею і сорочку. Алонсо не одразу зрозумів мету неочікуваного роздягання, аж поки не побачив на тілі Кучера довгий шрам, який тягнувся від лівого плеча майже до попереку.

— Бачив? — мовив Кучеру на пить скоцюбившись.

Алонсо мовчки споглядав на довжелезну смугу, помітивши, що торс співбесідника, який до цього часу скромно ховався під жилетом, не надто поступається у тренованості тілу мисливця.

— Добре, що лише ковзнуло. Якби трохи глибше, вважай мрець. А так, шрам хоч і виглядає страшним, насправді глибока подряпина. 

Кучер задумливо поглянув у бік верхівок далеких, лісових дерев.

— На дворі тоді осінь стояла, кілька шарів щільного одягу, й шабля по дотичній пройшла. Але вибрався я тоді з клятого лісу за ледве, — завершив Кучер, потягнувшись за сорочкою.

— Веселі справи, — врешті мовив Алонсо. — Ну а що Владислав, баби тої, Гагари не боїться, чи як?

— Гараги, — виправив Кучер, — Люди кажуть у неї не рідко щось у руках. Не знаю хто ті чутки носить, адже навряд багато людей після зустрічі із нею додому повернулися. Втім, як не крути у моєму випадку шабля трапилася. Хвала Богу не іржава, а то й цього порізу б вистачило, аби біди наробити. А Владислава й ватагу його, гадаю вона не чіпає. Як не як вони обидва темряви прибічники, та й шляхи їх навряд часто перетинаються. Принаймні така моя здогадка.

Віднині думок у голові мисливця, котрих до цього не бракувало - відчутно побільшало. Виявляється окрім могутньої відьми і Темного, десь у цій місцині ошивається не менш небезпечне зло. У будь-якому випадку потрібно було діяти, і відступати мисливець не збирався.

— Тоді, друже, тим паче краще тобі залишитися, а я все ж для подібних зустрічей давно звиклий, — мовив Александр.

— Та ні, пане Алонсо. Саме тому, що вже мав зустріч із цієї панянкою і не маю права залишити тебе самого. Я вже усе вирішив. Якщо вже і моя розповідь тебе від думки, аби відшукати фортецю не відвернула - отже бути по цьому, — підсумував Кучер.

Алонсо мовчки захитав головою і Кучер зрозумів, що це прояв вдячності, а відмовити мисливця від небезпечної мандрівки таки не вдалося.

— Ну хоч вбити твою Гарагу якось можна? — відігнавши дурні думки і трохи збадьорившись врешті мовив Алонсо. — Що чутки людські кажуть?

— Срібло, — коротко відказав Кучер. — Поранити сріблом можна. Після нашої зустрічі тепер і вона свій відбиток від моєї кулі носить. Але поцілити у неї вкрай важко. Аж занадто швидка.

У голові Алонсо, котрий і справді на свій вік надивився всілякого, образ дивної баби, що літає на колоді ще й зі зброєю у руках вперто не хотів вкладатись у голові. Проте іншого шляху не було.

— Якщо можна поранити - це вже половина справи! — пожвавівшав Александр, здійнявшись на ноги та струшуючи з себе залишки дорожнього пилу. — А іншу половину ми з тобою, гадаю доробимо.