Глава 23 Світанок

Алонсо сидів на дубовому стільці у вже знайомій для себе башті. По інший бік стрілчастого вікна починав ледь жевріти світанок і на якусь мить, мисливцеві здалося, що над далекими верхівками дерев з’явилося щось схоже на тмяну, червону кулю.

— Що це? — мовив радше сам до себе Алонсо.

— Про що ви? — озвався голос Танто, який сидів поруч.

Мисливець озирнувся до інквізитора, а коли знову різко перевів погляд до вікна, незвичної кулі в далині лісових дерев вже не було.

— Напевно гра зору, — витримав паузу відповів Александр, відвертаючись до співрозмовника.

Інквізитор уважно дивився на Алонсо і погляд цей був спокійний, й з нотами розуміння.

— Це втома, пане Алонсо, — мовив Танто. — Упіймати пересічну відьму справа не складна, ані для мене, ні для вас. Трапляються звісно вийнятки, проте інквізиція доволі швидко досягає своїх цілей.

— Втім Олена не пересічна, — закінчив за господаря башти Александр.

Танто схвально, й не квапливо захитав головою на підтвердження слів мисливця.

— Не пересічна, пане Александре. Як Владислав - не звичайний Темний воїн, — додав Танто.

Мисливець знову поглянув крізь віконе скло. Червоне сонце поволі здіймалося над верхівками дерев. Плин думок сповільнився, але це була не втома. Радше невидиме роздоріжжя, від обраного шляху на якому залежала його доля. А можливо не лише його.

— Не передумали їхати? Може все ж повернетесь додому і трохи відновитесь від пережитих подій? — вирвав із задуму мисливця голос Танто.

— Ні, — мовив Александр. — Завтра вранці ми з Кучером вирушимо до трактиру. Потрібно дізнатися більше, поспілкуватися з місцевим людом в околицях. Десь має бути зачіпка, що виведе нас до лігва Темного.

Танто усміхнувся.

— Я б мав заохотити вашу жагу до справи, пане Алонсо. Втім за роки свого життя навчився реально дивитись на речі, — продовжив інквізитор. — Припустимо ви навіть знайдете їхнє лігво. Що далі ви плануєте робити? Покличите Владислава на двобій? Ви дивом залишилися живим після зустрічі з Темним. Другого шансу не буде. Вони вб’ють вас одразу, як побачать.

— Я маю відшукати лісову фортецю, — ствердно мовив Алонсо.

Танто підвівся зі стільця, й повільно підійшов до вікна, склавши руки за спиною. Інквізитор задумливо дивився в далечінь, й лише зараз Александр по-справжньому відчув атмосферу, що царювала навкруги. Коли він лише приїхав на зустріч до Танто, мисливцеві здавалося, що саме тутешні інквізитори диктують Темним правила гри. Але він помилився.

Нині у стінах башти та за її межами царювало відчуття зневіри, самотності й небезпеки. І найстрашніше було те, що насправді виникло воно не після того, як Танто втратив наданий Алонсо ескорт. Воно було тут повсякчас.

Він не мав права упустить цей момент, але він упустив. Не відчув, не помітив, схибив. Тепер складалося враження, що прийти можуть по них. І навіть світанок сонця, на якусь мить здався Алонсо заходом.

Потрібно було діяти на випередження. Знайти Темних раніше, ніж ті вирішать остаточно забити цвях у труну, що нею здавалася місцина за яку волею долі відповідав Танто. Необхідно зробити все правильно, а для цього необхідно дізнатися більше ніж відомо зараз.

Олена не пересічна відьма, але це все, що він знає про неї. Владислав не звичайний воїн, що сильніший за більшість подібних представників темряви. Закинута фортеця, шлях до якої не відає навіть інквізиція. Занадто мало відповідей для настільки складного пазлу.

— Ми самі винні, — раптово мовив Танто, ніби відчувши думки Алонсо. — Головна інквізиція недостатньо переконала вас щодо серйозності майбутньої справи і це була їх помилка. 

— Ні, це моя хиба, — відказав Александр. — Мене попереджували щодо ризиків, але на жаль відомостей про мішені було небагато.

— Бо вони перестали бути мішенями відтоді, як стали тими, ким стали, — коротко відповів Танто.

У словах інквізитора відчулися ноти загадковості, що не залишилися без уваги мисливця.

— Якщо фортеця не міф - вона також може ховати у собі чимало небезпечних несподіванок, — продовжив Танто. — Наші вороги набагато розумніше ніж могли би здатися.

— Це я вже зрозумів, — відповів Алонсо стаючи поруч з Танто.

Сонце поволі здійнялося над густим лісом, і ніби усміхнулося похмурим краєвидам променем надії.

— Я почув вас, пане Танто, — підсумував мисливець. — Це ще не кінець, це лише початок.

За мить, Алонсо неквапливо відвернувся від вікна і рушив у бік гвинтових сходів. Кроки Александра поволі стихали допоки й зовсім не зникли. Інквізитор продовжував мовчки стояти поруч вікна, поринувши до власних думок.

Щож, схоже Алонсо не переконати. Він зробив все, що міг, аби відмовити мисливця від подорожі, яка скоріш за все не матиме вороття. Думки Танто поволі клубочились у свідомості викликавши раптовий занепад сил. Здається він і сам провалився у болотяну втому про яку нещодавно згадував. Необхідно було трохи відпочити, й зібравшись з силами спорядити Алонсо та Кучера в їхній останній вояж.

Кучер… Так, інквізитор, як ніхто у цих краях винен нинішньому супутнику мисливця. Наразі Танто відчував, що доля незабаром розставить усе по своїх місцях. Ми часом непохитно віримо у те, що відплата не спроможеться наздогнати нас. Час зітре всі вчинки про які хочеться забути, а спокута річ непотрібна. Схоже лише зараз Танто усвідомив, як все, крок за кроком повертається до нього і невдовзі доля врешті наздожене його.