Глава 21 Розембо

Розембо стояв посеред невеликої галявини на задньому дворі фортеці. Повз неквапливо пропливав ранковий туман, оминаючи верхівки кремезний лісових ялин, що виднілися неподалік. Доля чаклуна також мала власну історію. Думки Розембо пливли разом з туманом, повільно долаючи перешкоди, й не віддаючи страху. 

Він згадував день, коли окрилений бажанням втілити у життя спільну із сином мрію поспішав додому. Трагічний день, а точніше сказати ранок. Тоді на самотній лісовій дорозі він натрапив на засідку. Невідомі не вимагали грошей. Вони мовчки наздогнали його та зкинули з місця за упряжжю.

Потім був удар стилету. Можливо це був свідомий лихий задум, або ж просто не вдалий колючий випад. Так, чи інакше, Розембо впав на землю і стікав кров'ю. Він мав би померти, але не так швидко, якби стилет вразив серце, печінку, або пошкодив артерію. Життя повільно, але впевнено залишало Розенбо.

Лежачи на боку він поволі заплющував очі, шкодуючи лише про те, що більше ніколи не побачить сина. Розембо не часто казав йому добрі слова, ховаючи почуття за маскою мужності. Втім по-справжньому любив єдиного сина, і Кучер розумів усе без слів. Вони були не розлий вода, й от зараз доля розводила їх шляхи.

— Пробач мені, синку, — тихо мовив Розембо, чуючи, як нападники сідлають коней, від'їжджаючи разом з відібраними грошима.

Тупіт ратиць стихав, як і потроху змовкали навколишні звуки. Розембо обома руками затис рану, що кровоточила, але на більше сил він не мав. Світ потроху згасав, як раптом перед нечітким зором чоловіка виник образ. Струнка постать, що скоріш за все належала жінці схилилась над ним.

Розмитий силует квапливо озирався, ніби не волів затримуватися посеред дороги, вагаючись, як саме вчинити. Зрештою очі Розембо остаточно заплющилися і він провалився у темряву.

Свідомість поверталася важко. Спалахами похмурого денного світла та нестримним болем у голові. Він лежав у лісових хащах неподалік дороги. Запаморочення не полишало, але зупинивши стомлений погляд на рані, Розембо усвідомив, що попри біль вона не кровоточить. 

Наступним питанням було звідки власне взялося поранення і що він робить посеред лісу. З часом пам’ять повернеться до Розембо. На відміну від Владислава, Олена знайшла його та встигла провести ритуал у перші хвилини відколи свідомість Розембо відійшла у небуття. Він помер, але швидко повернувся до світу живих, тому, на противагу Владу зберіг у собі більшість спогадів.

Після ритуалу воскресіння, Олена насилу спромоглася відтягнути його від дороги, де він й прийшов до тями. Згодом чоловік здійметься на ноги та рушить слідом за нею. У час, коли він почне повноцінно повертатися до життя вибір буде лише один. Розембо залишиться на службі Олени. Він повернувся до життя, але відтепер був ближче до Темних, ніж до людей звичайних.

Розембо був певен, хто саме здійснив напад і тому, аби не наражати Кучера на смертельну небезпеку відтепер мусив залишатися у тіні. До того ж невдовзі підтвердивши свою вірність Олені та Владиславу, Розембо стане тим ким є. А саме перейме на себе частину відьомської сили.

Коли могутність Олени почала невпинно зростати, мало відбутися те, чого найбільше боялася тутешня інквізиція. Лиха магія мала знайти вихід, поглинувши околиці до жаху темряві. Втім Олена не прагнула цього, вперто намагаючись тримати отриману силу під власним контролем. Тому, набувши максимального піка, частину своєї магічної енергії вона віддала Розембо.

У минулому він був порядною людиною, тож темрява не цілковито поглинула його, залишивши здатність контролювати магію. І саме магія за задумом Розембо наразі мала допомогти, аби втілити у життя задум Владислава.

Спогади врешті полишили чаклуна і він перевів погляд з верхівок дерев на величезний кошик, що нещодавно за допомогою кількох Темних вояків перетягнув надвір. Повітряна куля була майже готова. Усю минулу ніч Розембо присвятив роботі з тканиною, аби допрацювати колись розпочату справу. Нині залишалося лише спробувати піднятися разом з кулею над землею.

Розембо занурив руку до широкої кишені свого вбрання, дістаючи звідти пробірку зі світло-зеленим вмістом. Кілька пляшечок цього зілля потрапили до Розембо із розбитого диліжанса алхіміка. Зілля не мало відношення до майбутнього ритуалу, що призначався Владиславу, але могло на певний час підсилити витривалість самого чаклуна.

Невдовзі, Розембо у кілька невеликих ковтків спорожнив вміст пробірки та помахом долоні вказав двом Темним воїнам з ватаги Владислава залізти до кошика. Після цього чаклун поклав порожню місткість назад до кишені, й приєднався до решти. Здійнявши руки догори, Розембо почав щось шепотіти.

Спочатку нічого не відбулося. Розенбо стояв посеред кошика в оточенні двох Темних воїнів вдивляючись у сірі небеса. Аж раптом з долоні чаклуна почала здійматися пара. Ледь помітна, а невдовзі більш відчутна, що на очах набувала обрисів хмари, яку поволі затягувало до своєрідного величезного мішка, котрий виготовив Розембо.

Щільна тканина швидко набирала форми, а на обличчі чаклуна, під сітчастою вуаллю проступив рясний піт. Найважчим завданням було цілковито наповнити кулю, аби та врешті здійнялася у повітря.

У якийсь момент Розембо і сам зневірився, що йому стане сили зрушити з місця настільки вагомий за розмірами апарат. Втім, коли з вигляду мішка, тканина перетворилася на кулю, натягнувши мотузки, що були прив'язані до кошика, чаклун зрозумів - план діє.

Звичайно, без магії досягти цього результату наразі було б не можливо. Диво політ мав вартувати Розембо колосальних зусиль, але задум працював. Чаклун знову поглянув вгору, відчувши, як кошик відривається від землі. Пара Темних воїнів одночасно схопилися за умовні борти поруч себе, щоб зберегти рівновагу. 

Куля здійнялася у повітря. Здавалося в ці миті Розембо забув про втому, подумки радіючи тому, що справа має непогані шанси на успіх. Потрібно було перевірити, як довго він зможе утримувати кулю у небі, та чи зможе безпечно приземлити її. У будь-якому разі це був успіх.