Глава 19 Куля

Владислав сидів за довгим широким столом головної зали, спокійно розбираючи на великій тарілці нещодавно запечене курча.

— Отже, вони спробували нас ошукати, — задумливо мовила Олена крокуючи вздовж столу. — Що ж, частково їм це вдалося.

Темний воїн з непорушним виразом обличчя продовжував розпочату справу.

— Але відчуття мене не підвели. Той мисливець дійсно має певні навички з алхімії. Непогано придумано, — визнала відьма.

Владислав з хрускотом відламав частину від курчати й взявся за трапезу.

— Ну хоч тваринку погодували, — задумливо мовив Темний підтримавши розмову.

— Знаєш, можливо воно і на краще, що ти зберіг життя мисливцеві, — трохи помовчавши, ніби перебуваючи у роздумах мовила Олена. — Інтуїція мене ніколи не підводить. Щось підказує - він ще обов'язково зіграє свою роль. Хорошу, або погану, втім безперечно важливу.

У голосі відьми відчувалася загадковість.

— Не знаю, — відповів Владислав не полишаючи їжі. — Я попередив його. Якщо не залишить ці краї, зіграти зможе хібащо у ящик.

Олена ледь помітно усміхнулася, а до зали раптово влетів пугач, всівшись на плечі воїна.

— Знаєш, іноді я йому щиро заздрю, — поглянувши на птаха мовила Олена. — Часом так хочеться здійнятися у небо. Хоча б на годину відірватися від усього цього. Але, на жаль літати я не вмію.

Владислав на мить завмер, ніби замислившись над чимось. Потім зробив ще кілька укусів, Темний, поклав залишки курча назад до тарілки.

— Дякую, — мовив Влад, витираючи руки шматком чистої тканини, що слугувала за серветку. — Розенбо у себе?

— Має бути, — знизала плечима Олена.

— Піду зазирнув до нього, — мовив Влад підводячись зі стільця.

Темний воїн підійшов до відьми, поцілувавши жінку у щоку та рушив до виходу з зали. Невдовзі він дістався бібліотеки, а після і потаємної кімнати Розенбо. Чаклун за доброю звичкою сидів за столом в оточенні сувоїв та різного магічного краму.

— Маєш трохи часу? — запитав Темний зупинившись навпроти столу. 

— Звичайно, пане Владиславе! — мовив Розембо поквапившись підвестись зі стільця.

Влад помахом долоні вказав чаклунові, аби той повернувся на місце, а сам натомість присів на вільний стілець.

— Ти виховав сміливого сина, Розембо, — мовив Владислав, взявши зі столу випадковий фоліант, вдивляючись у нього, й неквапливо прогортаючи сторінки.

На обличчі Розембо, котре приховувала маска каптура завмерло не розуміння.

— Він сьогодні вранці сидів у кареті поруч з мисливцем, — не відриваючи погляду від сторінок продовжив Владислав. — Я не рідко бачу твого сина на цій дорозі. Ніколи не чіпаю. Він час від часу возить речі на замовлення інквізиції, втім схоже не особливо поважає наших ворогів.

— Він винен їм гроші. Ми з ним вині, — витримав паузу мовив Розембо. — Кучер змушений працювати на них відведений термін.

Розембо ледь помітно опустив голову. 

— Я можу легко сплатити його борг. Але ж інквізитори одразу кинуть ці гроші на чергового найманця, що ризикне прийти по мою голову, — посміхнувся Влад. — Більшу частину розкрадуть звісно, ну а на залишки наймуть чергового волоцюгу, що видаватиме себе за вправного головоріза.

Розембо мовчав, схоже ненадовго поринувши до задуму.

— Не переймайся, Розембо! — висмикнув чаклуна з роздумів голос Влада. — Я поважаю сміливість, а ще маю повагу до тебе. З твоїм малим усе гаразд.

Розембо, схоже трохи збадьорившись швидко схилив голову на знак вдячності.

— А от майстер на правду не схожий на тих, що були раніше. Він був на дюйм від смерті, але тримався гідно, — у пів голосу ніби сам до себе мовив Владислав.

Розембо допоки мовчав, не ризикуючи говорити першим.

— Ти не пробував зустрітися з сином? — раптово мовив Влад, перевівши погляд на чаклуна. Якщо не хочеш, не відповідайте. Просто цікаво, як воно. У мене ніколи не було дітей, тому й питаю.

Чаклун знітився, але помітити цього очима було практично неможливо. Хіба що відчути.

— Я міркував над цим, пане Владиславе, — почав Розембо. — Але я вже не той. Він не зрозуміє нашої справи. Не хочу ламати йому життя. 

Влад мовчки слухав чаклуна, намагаючись відчути розмову.

— Час від часу я також бачу його карету, що проїздить лісовою дорогою. Але показатися на очі не зважуюсь. І це важко, — на мить опустивши голову мовив Розембо. — До того ж він віддає наш спільний борг.

Владислав уважно дивився на Розембо і врешті мовив:

— Здається я тебе розумію, — відповів Владислав. — Але не журись. Ти їм також борг віддаєш. Тим, хто тоді перестрів тебе дорогою. Не хвилююся за сина. Він потрібен інквізиторам, тож як досі не чіпали, то залишиться цілим. А от панам з інквізиції я б не позаздрив. Небагато залишилося. І не довго.

Розембо схвально захитав головою, подумки ще раз подякувавши Владиславу.

— Ну а тепер скажи, будь ласкавий, ти пам’ятаєш той малюнок з кресленнями, що колись показував мені? Який ми перехопили в одному з диліжансів. Там де намальований величезний кошик, що може літати, — запитав Влад.

— Так, звичайно, — поквапився відповісти Розембо підводячись зі стільця. — Він зберігся. Цей кошик зветься повітряною кулею.

Чаклун поспіхом дістав з одного зі стелажів довгий сувій і поквапився розгорнути його на столі, притримуючи руками широкі краї. На кресленнях дійсно було зображено великий кошик й обриси кулі до якої тягнулися товсті мотузки.

— Задум цікавий, — мовив Розембо. — У примітках вказано, що вона мала б літати шляхом надходження до неї гарячого повітря, яке наповнить кулю та здійме її у небо. Але наскільки мені відомо реалізувати цей задум ще не вдалося. Якщо розвести багаття посеред кошика він просто згорить. До того ж я певен, що гарячого повітря знадобиться набагато більше.

Владислав замислився.

— У місті є хтось, хто ладен допрацювати цей винахід? — поцікавився Влад.

— Не думаю, — відрізав Розенбо. — У великому місті знаходиться головний осередок інквізиції. Навряд комусь дозволять впроваджувати у світ подібні речі. Принаймні на показ.