Глава 18 Яма

Темний воїн залишив Кучера і рушив у бік схилу. Вправно спускаючись з лісового пагорба, Владислав запримітив яму, що виднілася неподалік болотяного берега. Прискоривши спуск, воїн невдовзі планував перевірити власні здогадки.

Підійшовши ближче, Владислав обережно присів на краю ями споглядаючи вниз. На дні, притулившись спиною до холодного ґрунту та опустивши голову сидів Алонсо. З правої ніздрі мисливця тонкою цікавою текла кров.

— То ось ти який, справжній мисливець, — іронічно протягнув Владислав.

Алонсо потроху підняв голову вгору, ніби приходячи до тями після добрячого сп’яніння. Погляд майстра врешті сфокусувався на Владиславі. 

— А ти, мабуть, Владислав? — утерши кров рукавом плаща мовив Алонсо.

Темний воїн мовчки продовжував споглядати на свого нещодавнього візаві.

— У житті трапляється всяке, — продовжив Алонсо, роззирнувшись навколо себе. — Але фарт завжди крокує поруч зі мною.

Владіслав гучно розсміявся, невимушено закинувши голову догори.

— Не те слово! — мовив Влад. — Це єдина вовча яма на найближчі півтори милі. А ліс цей я знаю найкраще за всіх, повір.

Алонсо усміхнувся, розуміючи безглуздість свого положення. Він лежав на дні сирої лісової ями. Вона була не настільки глибокою, якою б могла, втім самотужки вибратися з неї можливості не було. Як власне і бракувало сил бодай підвестися. Тішило, що здається він нічого собі не зламав, й на дні не виявилося гострих кілків. Але голова час від часу усе ще паморочилась. 

— Хоча доля фарту у тобі є, — раптово визнав Владислав, нахилившись ближче до Алонсо. — Якби не яма, ти скотився прямісінько у болото, й тоді ми б вже не порозмовляли.

Мисливець сперся на правицю, спробувавши всістися зручніше. Здається кров з носа перестала юшити, й майстер вкотре спробував змахнути її залишки з обличчя. Зважаючи на шкіряний рукав плаща зробити це було незручно, тож він радше розмазав її по щоці.

— Мені б водички, — невимушено мовив Алонсо, раптово відчувши, як у горлі пересохло, а кров в носі здається запеклася ускладнивши дихання.

Владислав уважно дивився на лісового бранця і врешті знявши з себе шолом, розвернувся та рушив геть від ями.

— От і поговорили, — коротко мовив сам до себе Алонсо, втім несподівано почув важкі кроки, що поверталися до його незвичної в’язниці.

Кількома митями раніше, Владислав присів на березі болота, зачерпнувши до шолома каламутну воду, після чого обережно рушив зворотним шляхом.

— Тримай, — коротко мовив Владислав присівши навпочіпки та простягнувши шолом до Алонсо.

Мисливець спробував підвестися, і з другої спроби таки встав на ноги. Обтрусившись від землі, Алонсо накульгуючи підійшов до протилежної частини ями, потягнувшись долонею до шолома.

Коли Алонсо зазирнув всередину, то побачив там зелену каламуть впереміш з болотною ряскою. Мисливець повільно вилив брудну воду зазирнувши донині порожнього шолома.

— Дякую. Щось перехотілося, — мовив Алонсо.

На обличчі Владислава промайнула нетривала посмішка.

— Вибач, друже. Кришталево чисту воду пошукай у королівських чертогах, — показово схилившись у вправному реверансі відповів Темний воїн.

Алонсо уважно роздивлявся шолом, запримітивши у ньому кілька довгих, чорних волосин.

— Линяєш? — намагаючись зберегти серйозний вираз обличчя відказав Алонсо, повертаючи шолом власникові.

На обличчі Владислава з’явилася майже людська усмішка.

— І тобі раджу, — витримав паузу відповів Темний, приймаючи шолом.

Тепер усмішка торкнулася губ виснаженого мисливця.

— Пробач, не можу, — Алонсо втомлено присів на дні ями, і схоже запаморочення остаточно відступило. — Людям потрібен мій захист, а замовникам виконана робота. Їм потрібна Олена. Точніше її відсутність у цих краях.

— Твоїм замовникам потрібна дорога, у цих краях, — зробивши акцент на останніх словах відповів Владислав, вдягаючи шолом.

Алонсо у не розумінні поглянув на співрозмовника.

 — Знаєш, майстре, подібний шанс випадає раз на життя. Збирай своє манаття і їдь якомога далі звідси, — Владислав рвучко підвівся розправивши широкі плечі. — Скажи їм, що дивом вцілів. Нехай інквізитори компенсують тобі моральні збитки, подарують новий плащ, і їдь геть, поки ноги ходять, бо буває по-різному. Якщо не віриш, Танто тобі підтвердить.

Алонсо нечутно розсміявся і долаючи біль у попереку, несподівано для себе ліг спиною на холодний ґрунт.

— Знаєш, а Танто хоч і доволі міцний старий, але як не крути не рівня тобі. Мені казали, що ти маєш власну мораль. Якось не зовсім чесно битися з тим, хто врази слабший, — поділився думками Алонсо.

— Це настільки ж чесно, як нацькувати на мене дюжину, завбачливо завезених з міста вартових. Ти колись бився одночасно проти дванадцяти, майстре? — поцікавився Владислав.

— Що з ними сталося, — витримавши момент запитав Алонсо.

— Неприємність, — коротко відповів Влад. — Не забудь поставити свічку у церкві за цей день. Сьогодні тобі неабияк поталанило, наступна наша зустріч стане для тебе останньою. Раджу зробити усе можливо, щоб її не трапилося.

Після цих слів, Владислав обійшов яму рушаючи вгору.

— Поталанило не те слово! — розсміявшись вигукнув услід Алонсо, розуміючи, що самотужки пастку йому не залишити.

Несподівано до ями впала дерев'яна драбина, надійно зроблена з товстих гілок, яку Владислав дістав зі сховку, поруч ями.

— Поставлю свічку, обов'язково. І за тебе також, — мовив Алонсо поспіхом притуляючи драбину до земляної стіни.

Коли мисливець врешті здолав нелегкий шлях нагору, перше, що він побачив - карету і Кучера, який лежить впершись спиною до дверей. Алонсо з останніх сил підбіг до друга, у буквальному сенсі падаючи поруч із ним. 

— Кучере, ти як, друже!? — поспіхом запитав Александр, здавалося у ці миті забувши про власний біль.

— Нормально, — струснувши головою і намагаючись поволі прийти до тями відповів Кучер.