Глава 15 Спогади

Олена і Владислав лежали на ліжку навпроти каміна, споглядаючи на нині спокійну гру полум'я. Обладунки та шолом Темного стояли неподалік, змусивши Владислава невимушено пригадати картини з минулого. Перед очима на мить виник нагрудник понівечений стрілами, так само раптово зникнувши, розчинившись у повітрі неначе дим.

Відблиски полум'я танцювали на гравіювання бісів, й вони, здавалося ніби живі зажили власним життям. Вірний меч стояв біля стіни поруч ліжка, але найголовніше - поряд була вона. Владислав перевів погляд на стелю. Цей будинок пам'ятав багато подій, навіть ті, що залишалися розмитими у спогадах Темного воїна.

— Розенбо казав будинок ще й досі захищеним чарами, що ховають його від небажаних очей, — не зводячи погляду зі стелі мовив Владислав.

— Так. Лісові стежки давно сплуталися, навряд хтось випадково потрапить сюди. Але на моє прохання він до тепер підтримує в належній силі накладенні мною закляття, — відповіла Олена.

Влад перевів погляд на відьму і на його обличчі промайнуло легке здивування.

— Наша фортеця неприступна, втім завжди потрібно мати місце куди можна відступити та бути в безпеці. Так спокійніше, — відповіла жінка, повернувшись обличчям до Влада.

Воїн, трохи зачекавши хитнув головою на знак згоди.

— Мій батько називав це місце лісовим маєтком. Хоча цей дім значно менший, аби відповідати своїй назві, — мовила Олена. — Він різниться від того будинку де ми жили з батьками. Той маєток був справжній, але я не вбачаю головного у розкоші. Від певних часів найбільше багатство для мене це спокій.

— Я знаю, — коротко відповів Владислав. 

Темний воїн поглянув на стілець, який наразі оповила сукня Олени. Сама ж відьма лежала поруч вкрита ковдрою, яку поміж інших речей на прохання Влада доставив Розенбо. Можливо трохи залагодивши справи вони з Оленою матимуть змогу частіше приїздить сюди, тож бодай необхідніші речі у будинку не будуть зайвими.

— Пам’ятаю, як ти лежав на цьому ліжку. Як спробував звернутися до мене, але не зміг. А потім вказав на книгу, що я принесла з горища, — пролунав задумливий голос Олени.

— Так, — помовчавши мовив Владислав, ненадовго повернувшись до спогадів. — Як виявилося я вмів читати й це допомогло з часом відновити мову.

Несподівано зіниці Олени розширились, за мить знову повернувши власниці звичний погляд.

— Знову видіння? — поквапився запитати Влад.

Олена хитнула головою. Здавалося на якісь миті їй перехопило подих. 

— Вже краще, — видихнула Олена і на її обличчі промайнула легка усмішка. — Здається наше завдання спрощується.

— Поясни, — коротко мовив Влад.

Олена потягнулася на ліжку. Схоже це був той не частий випадок, коли після видіння залишалися майже спокійні відчуття.

— Схоже інквізиція вирішила зіграти на випередження і доправити алхіміка до великого міста, аби ми не змогли дотягнутися до нього, — розпочала Олена. — Невдовзі диліжанс рушить головною дорогою.

— Дотягнутися можна куди завгодно, якщо дуже потрібно, — задумливо протягнув Влад.

— Це вірно, — погодилася Олена. — Втім їхня лісова мандрівка значно полегшила б нам справу. Дивно лише, чому вони не вирішили рушити об'їзним шляхом. Нехай це займе кілька днів, але ж…

— Ти бачиш мисливця у супроводі диліжанса? — спокійно запитав Владислав.

Олена торкнулась пальцями скронь, заплющуючи очі. За кілька миттєвостей відьма захитала головою, вочевидь побачивши відповідну картинку.

— Так, він буде там, — розплющивши очі мовила Олена.

— Тоді все зрозуміло. Скоріш за все Танто гадає, що майстер захистить диліжанс. Якщо так - це не надто мудро, — підсумував Темний.

Олена поглянула на полум'я, що й досі жваво танцювало у каміні. Це був чудовий шанс заволодіти алхіміком, заразом покінчивши з залишками тутешньої інквізиції, які напевно будуть кинуті на захист надважливого вояжера. А ще, позбутись мисливця, що стало б найкращим знаком для верховної ланки дати спокій цим краям.

Але щось у всьому цьому було не так. Майстер обов'язково супроводжуватиме диліжанс, Олена безпомилково знала це. А от щодо самого алхіміка відчуття здавалися дивними та змішаними. Вони різнилися від тих, які ще нещодавно приходили до відьми напередодні того, як Владислав, розбивши супровід карети заволодів необхідним приладдям.

Чи то майбутній вояжер значно програвав у досвіді своєму вчителю, що потонув у болоті. Або ж основна увага Олени була направлена у бік мисливця, котрий являв собою не менш знакову фігуру, а можливо навіть більш.

— Дивне відчуття щодо алхіміка, — раптово мовила Олена. — Аура занадто слабка. Так, ніби він робить лише свої перші кроки в опануванні справи. Попередній був значно сильнішим.

— Нам достатньо тої сили, що він має? — продовжуючи вдивлятися у стелю запитав Влад.

— Гадаю, що так, — відказала Олена. — Основну справу робитиму я. На крайній випадок трохи навчу його. Головне, щоб він був представником світла й алхімія не була для нього чимось геть чужим. Спіймати пересічну людину і зробити з неї алхіміка ми не зможемо. Так це не спрацює.

Владислав мовчки хитнув головою на знак згоди. У підсвідомості виринали, і знову ховалися до глибин пам'яті уривки спогадів. Їх з Оленою мандрівка до закинутої фортеці. Старий військовий цвинтар. Напади на численні екіпажі. Усе це час від часу поверталося, і Влад був певен - частина спогадів ще завітає до нього змушуючи вкотре пережити знакові події нового життя.

Він охоче змінив би їх на час проведений з нею. Такі вечори, як цей. Облаштування власного дому і гомін такого далекого, але чомусь до болю близького йому людського життя. У нинішній час круговерть подій була настільки шаленою, що короткий затишок на її тлі видавався чимось незвичним.

— Знаєш у мене є вагання щодо мисливця, — несподівано голос Олени висмикнув Темного воїна з задуму.

— Що саме? — перепитав Влад поглянувши на відьму.

— Як краще вчинити з ним? — мовила Олена. — Найпершими моїми думками було вбити його. Ми відправили у небуття чимало наших ворогів, але цей особливий. Його невдача може змусити тих, хто знову і знову надсилає своїх найманців врешті дати нам спокій.