Глава 14 Вальс

Владислав швидко гнав коня, вправно оминаючи перепони на своєму шляху. Неймовірний галоп нагородив Темного воїна заповітним відчуттям вітру, що по-справжньому перехоплює подих. Кінь, ні на мить не збавляючи бігу, гайнувши через товстий стовбур поваленої сосни, вистрибнув на ґрунтову дорогу.

Вершник нісся вперед, й здається навіть краплі дощу не встигали за ним. Обабіч дороги проносилися дерева, які частково танули у погляді чорних очей, що пронизали майбутній шлях. З неба раптово посипав град, зацокотівши, й відбиваючись від сталевих обладунків Владислава. У підсвідомості воїна несподівано залунав гучний звук горну, отже вона як завжди безпомилково відчула наближення Темного, й віддала наказ опустити міст.

Він знав - відчуття не зраджують, і тому, не збавляючи галоп, знову пірнув до лісових тенет, й за кілька миттєвостей побачив навпроти себе обриси рову. Міст ще не встиг торкнутися протилежного берега, а Владислав усе нісся вперед. І коли переправа застигла на кілька дюймів над землею, вершник здійснив стрибок.

Чорний кінь воїна вдарив копитами по дерев'яній поверхні, й з іржанням вставши на диби врешті зупинився. Хмари над головою поновили свій неспішний хід в бік міста, а негода, що весь час здавалося неслася за вершником у марних спробах наздогнати його, врешті остаточно вщухла.

— Ти, як хлопчисько, — грайливо і водночас щиро усміхнулась Олена, коли Владислав тримаючи за вудила скакуна зупинився навпроти жінки.

— Бачу тебе не лишила байдужою моя пропозиція, — мовив Влад, поглянувши у вічі Олени.

Погляд Темного воїна був немиготливий, й водночас не скутий. Він ніколи не відводив очей. Ця звичка тягнулася ще з часів служби. Як розповіла Олена, у минулому Владислав був славетним полководцем, що загинув у нерівному бою проти численних ворогів. І сам Влад добре відчував - гострий меч та швидкий кінь це його покликання.

Загадковий блиск чорних очей Владислава, здавалося мав дивовижну здатність наводити страх та зачаровувати водночас. Проте, лише їй майстерний воїн, часом дозволяв перемогти у неоголошений дуелі поглядів. Сьогодні був той самий випадок, коли це змагання не мало особливого значення.

— Не лишила байдужою, — у долонях Олени, що до часу були приховані за спиною, вигулькнув краєчок жовтого конверта.

— Тоді не гаймо часу, — мовив Владислав, зачувши, як переправа врешті дісталася протилежного берега.

— Потрібно буде віддати наказ, аби вартові перевірили ланцюги, — зачекавши мовила Олена, поглянув у бік мосту. — Але не зараз.

Владислав мовчки простягнув долоню Олені, й забравши у неї лист, допоміг відьмі поставити ногу в стремена. Жінка обережно застрибнула на коня, всівшись у сідлі.

— Тримаєшся? — перепитав Влад, коли Олена вправним рухом накинула широкий каптур плаща та міцно стиснула упряж.

Відьма схвально хитнула головою, і Владислав узявши до правиці вудила неспішно повів коня у зворотному напрямку.

— Не шкодуєш тварину, — не полишаючи усмішки зауважила Олена, пригадавши нещодавній темп з яким Владислав застрибнув на міст.

Чоловік натомість, вільною рукою провів по густій кінській гриві.

— Я ніколи не попрошу у нього більше, ніж він ладен дати, — спробувавши посміхнутись мовив Владислав. — Навіть такий, як я за потреби може жити без відчуття швидкості. А він ні. Хтозна, коли їхатиме наступний диліжанс, аби дати йому розігнатись від душі.

Олена знизала плечима. Останнім часом видіння дещо сповільнили звичний темп, чому вона була відверто рада.

— Гаразд, а ще я дуже поспішав до тебе, — визнав Темний, висмикнувши Олену із задуму.

Міст залишився позаду, й десь вдалині почувся залізний скрегіт міцних ланцюгів. Переправа знову поверталася до свого звичного положення. Владислав майстерно застрибнув на коня, розмістившись за спиною Олени. На сьогодні час для галопу завершився і нині кінь рушив зі звичною для спокійної їзди швидкістю.

Тримаючи упряж, й оповивши, та майже не зачіпаючи Олену міцними руками, Владислав створив їй умовну огорожу, яка ні за яких обставин не дала б жінці випасти з сідла. Їхали мовчки, але для слів попереду чекав вечір та ніч, котрі ще не встигли перейняти свої закони права.

Чорний кінь зупинився навпроти дверей будинку, й Владислав зістрибнувши на землю, простягнув розкриту долоню Олені. За мить, відьма стояла навпроти воїна, і погляди їх знову зустрілися.

— Пробач, я трохи похазяйнував тут, — мовив Влад, простягнувши Олені ключ від будинку. — Це твій дім.

Олена задумливо взяла до рук ключ, й повільно провернула його у замковій щілині. Міцні двері легко прочинилися всередину, ніби запрошуючи пару увійти. Вона першою перетнула високий поріг, намагаючись, аби спогади не спромоглися накрити її з головою, виринувши з пам'яті одночасно.

— Я заведу Погоста до його скромної стайні, й одразу повернусь, — мовив Владислав поквапившись вийти на двір.

Він швидко підвів коня до навісу зробленого з соснового зрубу, прив'язавши скакуна до однієї з підпор. За дорученням Темного, Розембо достави до лісового будинку добрячий оберемок сіна та діжку з водою, якою Владислав поспіхом наповнив подовге дерев'яне корито. Завершивши з облаштуванням нехитрого стійла, воїн поквапився до Олени.

— Я повернувся, — мовив чоловік, зачинивши по собі двері на міцний засув.

Плащ Олени лежав на ліжку, замилувавши око Владислава грою свічок, світло яких надавало жовтій підкладці особливого шарму. Сама ж Олена, знайшовши кресало, заходилася запалювати свічки. Усі наїдки, які доставив Розембо, залишили кошик, що як виявилося був не один і тепер, розкладені по глиняних тарілках акуратно прикрашали собою круглий дубовий стіл. Допоки Влад зачаровано споглядав на Олену, вона підійшла до каміна, почавши закладати до нього дрова.

— Залиш це мені, — виринувши з думок мовив Владислав, підійшовши та присівши біля каміна поруч з Оленою.

Вони одночасно взялися за одне й те саме поліно, і вирішивши не сперечатись, разом поклали його всередину. Невдовзі усе було готово і яскраве помаранчеве полум'я заповнило кімнату своїм світлом, змусивши більшість предметів відкидати тіні.