Глава 13 Будинок

Владислав неспішно крокував вздовж кам'яних стін похмурої фортеці. Інквізитори мали рацію, Олена насправді набула сили, що пішла далеко за межі могутності відьом, яких за останню сотню років бачили у цих краях. 

Надлишок її магічної енергії мав знайти гідне застосування. Втім, не було в цій місцевості, ані чуми, ні жертвоприношення. І мору, як такого, що нищив місцевий люд. Хіба що імла та страх, котрі оповили ліс з його околицями.

За міркуваннями Танто, й очільників ланки інквізиторів, Олена давно мала винищити усе навкруги, перетворивши тутешні краї на порожню від людей пустку. Але сили її дивним чином спрямовувалися в інше річище. 

Могутні чари приховували загублену фортецю від очей тих, хто не міг впритул наблизитись до їхнього з Владиславом дому, перетнувши глибокий рів. Й хоча не знаючи потаємного шляху дістатися фортеці здавалося неможливим, магія ілюзії накладена на споруду усе ж була не зайвою. Фортеця завжди лишалася прихованою від очей, й побачити її могли лише поплічники «Лихих сердець», і ті, хто зміг впритул підійти до величних стін загадкового обійстя.

Частину ж своєї магічної сили, Олена свого часу передала Розенбо, тим самим врятувавши його життя. І відтоді чаклун вірою й правдою слугував їхній родині. Частку енергії забирали й видіння, проте найбільше сил потребувало серце, яке від певного часу мало битися за двох.

Якби Владислав залишався ожилим вояком, що мовчки виконував накази господаря, живити його своєю власною силою не було б потреби. Але Темний воїн разюче різнився від живих мерців, що часом снували лісом, лишившись без хазяїна.

Нині він був ладен тверезо мислити, самостійно приймати рішення та мати почуття. Усі бойові навички Владислава не лише зосталися з ним, а й примножились в рази. Залишалося лише повернути усі спогади, остаточно відновити тактильні й смакові відчуття, та колір шкіри, аби чоловік повернувся до майже первозданного стану.

Воїн зупинився навпроти рову, поглянувши на глибоку темну воду. Підвісний міст опускався лише тоді, коли Влад з його ватагою рушали на полювання. Часом, побратими Владислава і самі вирушали до лісових нетрів, але решту часу, міцний дерев’яний міст було піднято. Рів видавався насправді широким, втім, знявши обладунки можна було спробувати перетнути водяну перепону. Але Владислав знав - робити цього не варто.

На гладкій поверхні раптово промайнула довга риска, що стрімко розсікла донині спокійну воду. Темний воїн задумливо спостерігав за незвичною водоймою, бо ж добре розумів, чому закинута фортеця залишалася самотньою увесь цей час допоки вони з Оленою не осіли в ній.

Владислав ще трохи подивився на дивну воду, якою раптово промайнули дрібні брижі. Схоже погода знову псувалася і вітер поволі розпочинав свій завзятий танок. Виринувши з плину думок, Темний воїн рушив назад до фортеці, аби невдовзі дістатися бібліотеки.

У приміщенні було похмуро. Здається насувалася гроза і по інший бік стрілчастих вікон попливли темні хмари. Владислав підійшов до одного зі стелажів, й потягнув на себе дерев'яну імітацію книги, що слугувала за прихований важіль. Десь за полицями щось зашурхотіло, і книжковий стелаж посунувся в сторону.

Владислав добре бачив вночі, тому для спуску до потаємної кімнати світло було йому не потрібне. Вузькі гвинтові сходи невдовзі привели Влада до невеликого приміщення на стінах якого грали тіні. За дерев'яним столом, в оточенні книжкових полиць заставлених магічним крамом та освітлених численними масляними лампами сидів Розенбо.

— Усе ж шкода, що ти не алхімік, — мовив Владислав, зупинившись біля одного зі стелажів і покрутивши у долоні закорковану колбу з яскравим світло-зеленим вмістом.

— Вітаю, пане Владиславе! — підвівшись з-за столу й поклавши правицю на серце, схилив голову Розембо.

Владислав помахом долоні вказав співрозмовнику, що це зайве, і власник кімнати спокійно сів на своє місце.

— Моїх навичок вистачить, щоб поєднати необхідні матеріали, й застосувати їх вірним чином. Але ж ви знаєте самі, — Розенбо на мить замовк. — Алхімік має працювати в парі з Оленою. Він неначе перегінний куб, аби очистити енергію смерті, зробивши її ближчою до життя. На жаль, свого часу пітьма добряче торкнулася мене, тож якщо в ролі алхіміка виступатиму я - ви зануритесь до пітьми ще глибше.

— Я пам'ятаю. Олена розповідала мені, — коротко мовив Владислав. — Гаразд, друже. Ти підготував те про що я просив?

Розенбо покірно вклонився.

— Так, пане. Все доставлено згідно з вашим списком. Я перевірив, лісовий будинок досі невидимий для людських очей, там вас ніхто не побачить, — відповів слуга.

— Чудово. Тоді передай це Олені. Ближче до вечора я повернуся по неї, — мовив Темний воїн, простягнувши Розенбо пожовклий конверт з восковою печаткою.

— Буде зроблено, — без зайвих слів відповів співрозмовник, забравши послання.

Темний воїн поквапився залишити бібліотеку і швидкими кроками рушив до озера, де на нього чекав вірний чорний кінь, якого завбачливо й непомітно від Олени вивів зі стайні Владислав. Чоловік вправно застрибнув до сідла, побачивши, як міст поволі опускається додолу. Розенбо занадто добре знав свого господаря, аби вчасно віддати наказ його побратимам.

Він швидко розігнав коня, вправно оминаючи дерева і за кілька миттєвостей зникнувши здавалося у безкрайньому лісі. З неба зрадницьки накрапав дощ, але для Влада це була найменша з дрібниць, що не мала сили, аби завадити його задуму. Добре знаючи найкоротший шлях, менш ніж за годину воїн дістався потрібного місця. Зістрибнувши на землю, й вдячно поплескавши коня, вершник рушив до лісового будинку, зупинившись навпроти знайомих дверей.

Владислав дістав ключ, який завжди носив при собі й вставивши його до замкової щілини, обережно провернув, зачувши характерне клацання. Двері прочинилися, і Темний воїн увійшов до кімнати. Здавалося майже нічого не зазнало змін відколи вони з Оленою були тут востаннє. Хіба що Розенбо ретельно потурбувався щодо пилу та павутиння, які ще нещодавно царювали у приміщенні.