Глава 12 Інквізиція

Алонсо залишив карету і впевненими кроками рушив до трійці незнайомців.

— Вітаю вас, пане Александре! — трохи схиливши голову, стримано мовив ченець, що зупинився навпроти, залишивши позаду своїх побратимів.

Лише зараз Алонсо помітив, щось дивне у ході незнайомця.

— Не зважайте на це, — спіймавши швидкий погляд майстра мовив зустрічальник. — Це небезпечні місця. Я майже опанував нову ходу, але справжня нога, як не крути ліпша за дерев'яну.

Незнайомець злегка відтягнув край туніки й Алонсо побачив гарно зроблений дерев'яний протез, що слугував чоловікові за ліву ногу.

— Як минула ваша подорож? — поцікавився зустрічальник поглянувши на місцями потрощену карету за спиною Александра.

— Бадьоро, — задумливо озирнувшись до карети й знову перевівши погляд у бік ченця відповів Алонсо. 

Співрозмовник натомість багатозначно похитав головою.

— Мене звати Танто. Я очільник місцевої ланки інквізиторів, точніше того що від неї лишилося. Прошу вас слідувати за мною.

Алонсо невимушено поглянув на Кучера.

— Про вашого помічника та екіпаж подбають, не переймайтесь за це, — ченець поглядом вказав своїм поплічникам, аби ті рушили до карети.

Чоловіки в довгих чорних туніках з накинутими на голову каптурами миттєво попрямували у бік Кучера. Сам же Танто повільно зняв свій капюшон, і тепер Алонсо міг добре бачити обличчя чоловіка. На вигляд йому було не більше п’ятдесяти. Вочевидь передчасна сивина, окреслювала чималу лисину, а погляд блакитних очей видавався неабияк втомленим.

— Нам туди, — мовив Танто, вказавши правицею у бік високої башти.

Зважаючи на дерев'яний протез ченця, підійматися гвинтовими сходами біля яких наразі зупинилися нові знайомі видавалося мисливцю не найкращою ідеєю.

— Усе гаразд, — випередив Александра чоловік у чорній туніці. — Там світліше. І думки ясніше.

Після цих слів, Танто неквапливо, але впевнено рушив сходами, й на великий подив Алонсо вони доволі швидко дісталися місця.

Кругла кімната оздоблена деревом й справді видавалася напрочуд світлою. На підлозі мисливець помітив червоний килим з акуратно вишитим золотавими нитками орнаментом. Дерев'яний круглий стіл, пару міцних дубових стільців з високими спинками, та майстерно зроблену дерев’яну шафу. Поблизу стелажів з книгами розміщувалися кілька залізних канделябрів, що кріпилися на довгих, тонких кованих підставках і схоже за допомогою господаря могли переміщуватися кімнатою.

На протилежній частині стіни висіла мапа, що як і килим була вишити золотистими нитками й вочевидь зображала місцеві землі. Та найбільше мисливця зачарували високі стрілчасті вікна, що виходили на всі чотири сторони світу. Власне сама кімната попри місце свого розташування видалася Александрові доволі затишною.

Ще раз обвівши поглядом стіни, Алонсо поглянув крізь вікно башти й на мить оторопів. Над верхівками вікових сосен та ялин майоріло блакитне небо, яке десь вдалині поволі переходило у сірість хмар. Чим далі тягнувся ліс, тим чорніше ставала риска горизонту.

— Чому тут небо, як небо, а починаючи від кордонів лісу усе покриває імла? — у нерозумінні запитав Алонсо.

Танто неквапливо підійшов до вікна зупиняючись поруч мисливця.

— Це її лють, — коротко мовив ченець.

Алонсо здивовано поглянув на співрозмовника.

— Ви напевно знаєте навіщо прибули до цих похмурих місць? — продовжив Танто.

Безумовно Алонсо був обізнаний щодо причини свого візиту. Зі слів верховної ланки міської інквізиції, яка виступала основним замовником, останні кілька років прилеглі містечка потерпали від темних справ могутньої відьми, котра зібравши навколо себе відданих прислужників тримала у страху місцевий люд.

Та найбільше страждали від справ темної ватаги, подорожні, які намагалися скоротити шлях прямуючи лісовими дорогами, аби не давати величезний гак. Усі спроби знищити темних власними силами зазнавали невдач. Інквізитори, що їх надсилали на підмогу зникали, як і найманці до послуг яких останнім часом все частіше вдавалися замовники Алонсо. 

— Відьма, що тримає у страху вашу місцину, — коротко відповів майстер. — Що ви маєте на увазі під словами «її лють»?

Танто розвернувся у зворотній бік, попрямувавши до круглого столу. Врешті сівши на стілець, ченець жестом долоні люб'язно запропонував Алонсо скласти йому кампанію.

— Розумієте в чім справа, пане Александре, — розпочав Танто. — Олена не завжди була відьмою. Точніше сказати довгий час не знала про це, жила звичним життям.

Алонсо уважно слухав, а співрозмовник продовжував:

— Але від певного часу сама того не віддаючи почала набирати сили. Темної. Нестримної. Передалася вона по роду її. Жінка не була готова до неї. Пручалася, втім марно, — вів далі Танто.

— Не зовсім схоже на розповідь інквізиторів, що коли не будь мені траплялися, — наважився перервати співбесідника Алонсо. — Радше на слова панотця, ані ж поборника нечестивців у чистому вигляді.

Танто усміхнувся. Алонсо вправно зчитав зі слів місцевого інквізитора сумні, й подекуди навіть співчутливі ноти.

— Ми припустилися помилки, пане Александре, — продовжив Танто. — Тоді ми гадали, що вчиняємо абсолютно вірно. Єдиним правильним рішенням було вбити її.

— Ще до того, як вона перейняла на себе темряву? — припустив Алонсо.

— Так, пане Алонсо. Потрібно було діяти на упередження. Ставало зрозуміло, що вона не зможе контролювати силу, що наростає. Це проявлялося у різних речах. Дерева поблизу її будинку почали гинути. Люди знаходили мертву дичину. Місцевий люд почав не підсвідомо боятися її - це все прояви початку злуки із темрявою. Набувши справжньої сили кінець міг виявитися трагічним для всіх, — мовив ченець.

— Я так розумію, щось пішло не так, якщо вона ще й досі жива, — підсумував Алонсо.

— Наш задум в останній момент зазнав невдачі, — відповів Танто. — Її чоловік спробував нам завадити, вигравши для неї заповітний час. Відьма втекла до лісу, й відтоді знайти її не є можливим, — завершив співрозмовник.