Глава 11 Сонце

Домовившись зустрітись за три години на тому самому місці, товариші рушили кожен у своїх справах. Кучер планував взятись за лагодження карети, Алонсо ж тим часом рушив назад до своєї кімнати. Він мав бодай трохи поспати. Нехай після важкої ночі знову поринути до небезпечного сну не хотілося, але втома твердила про зворотне. Сили будуть необхідні, і якщо навіть він протримається без сну ще кілька діб, той рано чи пізно все одно візьме своє.

Дорогою до сходів Алонсо зустрів власника трактиру, і був приємно здивований, що всупереч ранній порі останній чекав згоди постояльця, аби той дозволив прибрати балію. Оскільки прислуга трактиру вже прокинулась, Алонсо не став заперечувати на рахунок прибирання кімнати, натомість люб’язно відмовившись від запропонованого сніданку.

За розмовою з власником час промайнув швидко, і вже невдовзі Алонсо повернувся до свого номера. Трактир прокидався. Десь внизу чувся гомін прислуги, а знадвору почав долинами стукіт, що вочевидь доносився від карети, яку заходився лагодити Кучер.

Алонсо сів на краю ліжка притулившись спиною до стіни, взявши до правиці один з пістолів. Він споглядав на місце де нещодавно стояла злощасна балія. Нині про це нагадували лише спогади, і одяг, що його взялися сушити покоївки. Алонсо поглянув у бік вікна, й поволі заплющуючи очі заснув.

Час, що Алонсо відвів для відпочинку промайнув неначе мить. Власне самих снів цього разу не було, втім кількох заповітних годин виявилося достатньо, щоб хоча й не цілковито, але збадьоритися. Мисливець остаточно прокинувся, й востаннє окинув поглядом кімнату. Поки він спав, сухий одяг був завбачливо доставлений до номера, і зібравши необхідні речі Алонсо вирушив на двір.

Кучер вже підігнав карету до невисокого дерев’яного паркана, чекаючи на свого вояжера.

— І все ж, де спромігся роздобути окріп о цій порі? — ледь помітно усміхнувшись і показово піднявши брову запитав Алонсо.

— Мені дістався номер по сусідству з кімнатою власника. Трактирник хропе, як сатана! Якби я не перебрався до холу у цих стінах трапилось вбивство, — намагаючись витримати серйозний вираз обличчя відказав Кучер.

Алонсо розплився у широкій усмішці.

— А чай тобі трактирник зготував, поки спав? — додав мисливець.

Тепер усмішка торкнулась губ Кучера і він ледь помітно опустив погляд.

— Одна з покоївок завжди лишається на ніч, раптом комусь з постояльців щось буде потрібно. Так мені пояснили, — відповів Кучер.

Мисливець схвально захитав головою не полишаючи усмішки.

— Ні, — поквапився роз’яснити Кучер. — Ми лише розмовляли. Ніч минула на диво спокійно, тож трохи почаювали, а ранок і сам якось непомітно підкрався. Знаєш бо, як воно буває за легкою розумовою. Приємна молода жінка, — підсумував співрозмовник.

— Як зустрінусь з інквізиторами, потрібно буде сказати їм нехай уважніше придивляться до власника трактиру. Дійсно, не може ж звичайна людина так хропіти. Я слухав відлуння цих жахливих звуків аж до самого ранку, навіть попри інший поверх, — віджартувався Алонсо, засміявшись в унісон з Кучером.

Подякувавши трактирнику та його помічникам за тепле приймання, Алонсо з Кучером рушили в дорогу. Мисливець посів вже знайоме для себе місце, а Кучер взявся за упряж, спонукаючи коней зірватися з місця.

Сидячи в кареті, Алонсо зауважив, що Кучер доволі вправно провів тимчасовий ремонт. Зважаючи на брак часу він не хотів латати щілини в даху грубими дошками, які аж ніяк не пасували до майстерно зробленої невідомим майстром карети. Натомість Кучер надійно законопатив вузькі отвори щільною тканиною, яку вочевидь додатково просочив воском.

Щодо вікон справа видавалась складнішою. Скло у цих краях роздобути було вкрай не просто, а зважаючи на час доби о котрій друзі прибули до трактиру і поготів. Тому Кучер завбачливо замінив їх на невеликі шторки з щільної тканини, якою вочевидь розжився у нової знайомої.

Наразі праве вікно поруч Алонсо було напіввідкритим і мисливець добре бачив, як змінюються навколишні краєвиди. Вони з Кучером швидко залишали за спиною місцину де ще нещодавно гостювали у тутешній таверні, й не зовсім вдало намагалися заснути поміж затишних стін трактиру.

Нині ґрунтова дорога вела уперед, часом плавно звиваючись, лишаючи обабіч самотні дерев’яні будиночки. Невдовзі на зміну будинкам з’явився сосновий ліс, втім здавався він геть не таким густим, як хащі, що ледь не залишили нових друзів у своїх нетрях.

Погода знову змінилася. По даху карети застукали рясні краплі дощу, нещадно бавлячись тканиною на вікнах. Частині крапель все ж вдавалося вполювати Алонсо, проте якби не ранкова праця Кучера, мисливцеві довелося сидіти у дощовій калюжі.

Сам Кучер натомість поспіхом змінив капелюх-циліндр на широкий каптур плаща, і гнав коней добре знайомою дорогою. Незабаром карета мала дістатися пункту свого призначення. Алонсо якийсь час продовжував вдивлятися, як вітер намагається зірвати з вікон змоклу тканину і непомітно для себе провалився до сну.

Коли мисливець розплющив очі дощ вже закінчився залишивши по собі свіжий запах лісової прохолоди. Алонсо невимушено пригадав для себе часи, коли в дитинстві разом із батьком ходив до соснового лісу по гриби. Спочатку ранок був сірим, бо рушали зазвичай вдосвіта, а потім з’являлося сонце. Воно неначе втілення чогось справді світлого проривалося крізь високі сосни, вкривало собою лісові дороги, і дім до якого було так приємно повертатися. Там на них завжди чекали.

З виру ще трохи сонних думок, Алонсо висмикнув голос Кучера:

— Майже приїхали! — гучно мовив супутник, аби мисливець зміг почути зміст слів. 

Алонсо посунув у бік тканину й не повірив власним очам. Вони під'їжджали до невеликої, викладеної бруківкою площі, а в небі світило сонце. За ті дні, відколи вони з Кучером вирушили з найближчого міста це було вперше, коли Алонсо побачив сонячні промені у всій їхній красі. Від цього у душі на якусь мить стало тепліше, й спокійніше.

Мисливець продовжував вдивлятися вгору, неначе побачив щось дійсно чарівливе. Він усе дивися, аж поки карета остаточно не зупинилася.