Глава 10 Владислав

Цей ранок Владислав провів разом з Оленою. Зазвичай за круговертю справ вдавалося це не часто, втім Темний воїн завжди прагнув знайти бодай трохи часу для подібних моментів. 

Сніданок з коханою жінкою. І нехай він майже не відчував смаку їжі. Вона готувала особисто для нього, й Владислав не мав сумніву - ці страви приготовані з душею і безперечно смачні. До того ж всупереч принишклим відчуттям, їжа все одно залишалася необхідністю для таких, як він. Але найціннішим для Влада лишався час проведений разом.

Він завжди мав бути напоготові, мусив знати усе, що відбувається в околицях та за їх межами. Тримати злагодженість й дисципліну поміж братів по зброї, аби лиха слава його ватаги ще довго тримала в страху усіх ворогів. Проте все це невблаганно з’їдало час, й через це миті проведені у спокої поруч з Оленою видавалися найкращою винагородою.

На відміну від звичайних людей, життєвий шлях Темного з відьмою мав стати куди довшим, але Владислав нез'ясованим чином відчував, що життя потрібно жити зараз. Ця філософія радше підходила для мудрих роду людського, втім ледь чутним відлунням з минулого доносилося до Темного воїна.

Наразі Владислав дістався потаємної збройної кімнати. На відміну від арсеналу його побратимів це приміщення було значно меншим. Зазвичай у цих стінах він тримав кілька мечів та арбалетів. Пару шоломів, й роздобуті військові трофеї, що особливо припали до смаку. Але було тут ще дещо.

На стійці-хрестовині завмер шкіряний нагрудний обладунок, втім для Влада це була радше пам’ять, адже нині цей атрибут захисту через свій теперішній стан не мав сенсу.

У верхній частині нагрудника добре проглядалася довга глибока смуга, яка тягнулася від правого плеча й перетинала грудину. Схоже удар бойової сокири видався занадто сильним, а її гостре лезо спромоглося дістатися тіла власника обладунку.

Придивившись ближче можна було помітити отвори від стріл. Їх було рівно десять. Глибокі цятки, частина яких припали на живіт, а решта хаотично оминали глибокий проріз.

Владислав підійшов до стенда, долонею торкнувшись нагрудного обладунку. Білий спалах далеких спогадів раптово виник у підсвідомості змушуючи заплющити очі. Здається він знову на короткий час перенісся у день коли вперше побачив Олену…

Воїн розплющив очі. Десь угорі похмурим караваном пливли густі сірі хмари. Владислав спробував податися вперед, але тіло відмовлялося слухатись. Єдине на що він спромігся - це потягнутися правицею, одразу відчувши холод болотяної води.

У грудях пекло. Біль то набував сили, то знову затихав, а сірі хмари раптово заплакали рясним дощем. Його шолом вже давно злетів з голови, і покотившись зник у болотяній каламуті. На довгому чорному волоссі застигли частки зеленої ряски впереміш із брудом. А дощ все лив, залишаючи на обличчі холодні краплі.

Він насилу підняв голову, й здається лише зараз побачив пір'я, що увінчувало потемнілі стріли. І вже наступної миті відчув де саме перебувають їх сталеві вістря. У грудях знову стислося і світ поринув до темряви. 

Невідомо скільки часу минуло відтоді, як  погляд його згас, але коли він знову розплющив очі болю майже не було. У небі, як і раніше пливли сірі хмари, втім дощ закінчився. Долоня правиці ще й досі перебувала в болоті, проте холод відступив, а вигляд темної води не викликав відрази.

До закладених вух доносився голос, впереміш з поривами вітру. Коли ж слух повернувся, Владислав міг чітко зрозуміти, що поклик цей належить жінці. Квапливий, стурбований, але водночас рішучий. Невідомі слова, незрозумілої ламаної мови різали слух, втім чомусь від них ставало легше.

Воїн повільно потягнув до себе правицю, забравши її з болотяних пут. Пальці лягли на обличчя, але разючого запаху притаманному болотам він не відчув. Владислав спробував щось сказати, проте слова його сплелися у незрозумілий повільний рев. Повторивши спробу, чоловік зрозумів, що наразі усе марно.

— Підведись і йди за мною, — почулося радше у підсвідомості.

Чіткий наказ у якому важко було розгледіти прохальні ноти, проте мова наразі давала розуміти зміст слів. Тіло не бажало здійснити чергову спробу підвестися на ноги, але голос наполягав:

— Вставай! — жіночий голос пролунав гучніше і Владислав, спершись на правицю спробував піднятися.

Нова спроба видалася невдалою. Йому майже вдалося сісти, втім сил усе ще бракувало.

— Підведись, — здавалося наразі голос змінив тон, ніби його власниця підбирала найкращу з комбінацій, аби достукатися до свідомості воїна.

Владислав спробував вдруге. Цього разу одразу прийнявши сидяче положення, і поволі встаючи на ноги. Тіло хитало, а перед очима раптово попливли кольори. Здається він ще гостріше почав чути голос, але погляд затьмарював туман, який чи то тягнувся з болота, або ж ввижався через раптове запаморочення.

Невідомий голос видавався знайомим, й водночас абсолютно чужим. Він то віддалявся, то лунав гучніше, закликаючи рушити вперед. 

Перші кроки давалися важко, й Владислав ледь не впав до болотяної ряски, але в останню мить жіночі руки міцно схопили його за правицю. Обличчя жінки він не бачив. Довгий чорний плащ з накинутим каптуром з-під якого проглядалися пасма довгого, чорного неначе вороняче крило волосся - це все, що спромігся розгледіти воїн 

Дощ знову розпочав свій танок, великими краплями пронизуючи темну воду. Голос вкотре пролунав, і віддав чітку команду рушати вперед. Нині Владислав майже не пам’ятав дороги. Зловісне болото лишилося за спиною, а через якийсь час він усвідомив, що слідуючи за незнайомкою заходить до темної лісової гущавини.

Пам’ять знову приховала частину шляху, й наступний спалах подумки відніс Темного воїна до порогу лісового будинку. Нині Владислав бачив лише двері, які незнайомка поспіхом намагалася відчинити довгим ключем. Замок піддався, а зір воїна знову втратив чіткість.

Владислав повільно розплющив очі, відвернувши голову у бік каміна в якому грали свій чудернацький танок помаранчеві язики полум’я. Його обладунок, з ледь помітними залишками зламаних стріл лежав у куті невеликої кімнати.