Глава 8 Бібліотека

Провівши Олену до головної зали, Владислав рушив у бік старої бібліотеки. Він мав ще трохи часу, щоб посидіти з книгою, спробувавши насолодитись ранком, який усе ж був відчутно світлішим за сірість тутешніх днів.

Темний воїн прочинив високі подвійні двері, що зі скрипом відчинилися, дозволивши чоловіком увійти до просторого приміщення з високими стелями. Здавалося, гучний скрип пронісся протяжною луною на тлі цілковитої тиші, яка панувала у цих стінах.

Якби не височенні дерев'яні стелажі наповнені книжками, що неначе дубові велетні могутньої вишикувались вздовж стіни по ліву руку від Владислава, це приміщення добре зійшло за самотній костел.

На стрілчастих вікнах не було вітражів, й довгих лав посеред цієї зали годі знайти, втім сам простір та навіть повітря тут справляло враження невеликого, порожнього собору.

Дивним чином, саме перебуваючи у фортеці, Владислава час від часу міг бодай трохи відчувати те, що напевно колись було звичним для його життя. Запахи та звуки. У якісь миті йому здавалося, він потроху згадує, й повертає собі здатність відчувати. Але потім усе минало. Людський страх він відчував значно краще, ніж запах троянд. Наближення ворогів - чіткіше за подих вітру, а чужий біль гостріше за власний.

Не гаючи часу, Темний воїн підійшов до єдиного столу на якому лежав фоліант у коричневій шкіряній палітурці зі сріблястим тисненням. Всідаючись на важкий масивний стілець, Влад, знявши рукавицю обережно відкрив книгу.

Він мав особливе ставлення до книжок. Здійснюючи напад на диліжанс, Владислав ніколи не забрав би книгу у того, хто насправді цінує її. Не часті гості цих країв, що були письменниками, наглядачами бібліотек, художниками або філософами зазвичай лишалися живими після небезпечних зустрічей із ватагою Темного. 

Олена завжди відчувала хто саме прямуватиме лісовою дорогою, тому людей, що не мали відношення до військової справи, не вели торгівлю з інквізицією, й утримувалися від супроводу подібних диліжансів, Влад намагався лишати живими. Тих, хто, на його думку, в той чи інший спосіб не чинили загрози для їх з Оленою життя.

Його природа не спонукала до милосердя, втім бажання походити на людину, й тим самим бути ближчим до Олени свого часу підштовхнуло Владислава до подібних рішень. До того ж схожі вчинки Темний робив не силуючи себе. Здається подібне світобачення ставало близьким і йому самому. 

Щодо величезної колекції книг - частину з них приносили брати по зброї, що слугуючи Владу нерідко мандрували безкраїм лісом у пошуках закинутих фортець, маєтків та схронів. Іншу частку Темний воїн за правом забирав у тих, хто наважувався скоротити довгий шлях до міста, скориставшись його дорогами.

Владислав знайшов аркуш на якому зупинився минулого разу. Проте нині поринути до книги не вдалося. Спогади, невпинними струмками мандрували підсвідомістю, змушуючи поринути у минуле…

Це була одна із перших ночей, які Олена та Влад проводили разом після його повернення з небуття. Вони лежали на широкому ліжку другого поверху її маєтку, вкриті тонкою ковдрою з сірого шовку.

— Чому саме я? — склавши руки за головою й вдивляючись у стелю запитав Владислав.

Олена ледь відчутно торкнулася пальцем його грудей, провівши стежкою довгого шраму, який тягнувся міцним торсом.

— Ти дуже схожий на мого колишнього чоловіка, — врешті мовила Олена, підклавши долоні замість подушки, й пригортаючись до грудей Влада.

— Зовнішність єдиний критерій? — запитав Владислав продовжуючи вдивлятися вгору.

— Ти схожий не лише зовні, — додала Олена на мить піднявши голову і поглянув на Темного. — Характер напрочуд подібний. Лишень більш холодний, але це усього лише побічна дія повернення.

Владислав спробував посміхнутися. Він тільки нещодавно наново навчився чітко розмовляти, втім міміка наразі давалася важко.

— Як можна виявити характер, якщо бачиш мертвого незнайомця, що лежить на березі болота? — чи то запитав, або ж одразу й відповів на власне запитання Темний воїн.

Олена знову поклала голову на долоні вмощуючись на міцних грудях Влада.

— Я так відчуваю, — коротко мовила відьма і Влад не став силувати її подальшими запитаннями, спробувавши обережно пригорнути ще ближче до себе.

Зі спогадів, Влада несподівано висмикнув ледь чутний скрип і Темний воїн добре знав, що саме відбудеться наступної миті. Один із нижніх стелажів посунувся вперед й з-за нього виникла незвична постать, ступаючи нечутними кроками рушивши до Влада.

Чаклун на ім'я Розенбо вже давно перебував на службі Владислава і як ніхто інший знався на чарах навіювання. Одягнений він був у широкий довгий саван кольору волоського горіха з накинутим на голову каптуром. Незвичне вбрання майже приховувало високі чоботи такого самого кольору, й мало не зовсім звичний вигляд. Здавалося ззовні широкого савану чаклуна нашито безліч тонких смуг. 

У мандрівках лісами, скоцюбившись десь обабіч дороги, Розенбо міг легко здатися насипом світлого ґрунту, або ж заховатися поміж гілок, лишаючись непомітним. До того ж накинувши та закріпивши на савані сіть оздоблену листям, можна було майже злитися із тутешніми краєвидами.

Обличчя чаклуна приховував широкий каптур із вшитою до нього дрібною сіткою. Власник незвичайної одежі міг вільно дихати та споглядати на зовнішній світ, натомість його обличчя залишалося загадкою.

— Що розкажеш мені, друже Розенбо? — мовив Влад не зводячи погляду з пожовклих від часу сторінок.

— Я бачив майстра, — голосом у якому час від часу лунали ноти шипіння розпочав чаклун. — Він виявився сильнішим ніж здавалось. На жаль.

Владислав на мить скоса поглянув на співрозмовника. 

— Він напрочуд добре вміє чинити спротив накладеній марі. Добре оминає смерть, — продовжив Розенбо.

— Поясни, — коротко мовив Влад не залишаючи книги.

— Він сам шукає смерті, й водночас нестримно любить життя. А ще непогано вальсує, — підсумував чоловік у дивному вбранні.

Владислав врешті поклав книгу на стіл. Опісля зустрічі з Оленою біля озера він був певен, що його задум зі спробою завчасно позбутися мисливця зазнав невдачі. Олена сказала, що спала спокійно, отже тієї ночі не мала видінь. Смерть майстра безпомилково б відгукнулася її.