Глава 6 Озеро

Владислав прочинив важкі потаємні двері, що заховалися у дальньому куті головної зали й зробив крок у лісовий ранок. Прохолодне свіже повітря на якусь мить дозволило відчути давно забутий дух свободи, вдихаючи який, думки, здавалося набували глибших сенсів.

Темний воїн неспішно підійшов до берега, присівши біля прозорої води. На відміну від нічної прогулянки човном, ця водойма була абсолютно чистою. Де-не-де квітли жовті лілеї. Високий очерет спокійно хитався у такт легкому вітру, а поряд берега, крізь чисту воду проглядався озерний пісок.

Здавалося це місце було чи не єдиною плямкою світла, яку навколишня імла, вперто намагаючись затягти до своїх володінь, так й не змогла поглинути.

Десь вдалині почувся скрип дверей, через які нещодавно пройшов Владислав. Темний воїн озирнувся і підвівшись рушив назустріч Олені. Наразі жінка стояла на порозі, загортаючись у довгий чорний плащ з каптуром, що вільно звисав за спиною, впадаючи до ока підкладкою з помаранчевої тканини.

— Як спалося? — коротко мовив Влад, простягнувши Олені долоню у шкіряній рукавиці.

— Сьогодні на диво спокійно, — ледь помітно усміхнулася Олена, приймаючи долоню воїна. — Я вже і забула, як то спати без видінь.

Владислав із розумінням хитнув головою.

— Прокинулася, а тебе немає поруч. Відразу відчула, що варто шукати тут, — мовила Олена.

— Ходімо, я хочу дещо тобі показати, — обережно стиснувши долоню відьми мовив Владислав.

Тримаючись за руки вони підійшли до озера, зупинившись на частині берега, що давала змогу впритул наблизитися до води.

Над водяною гладдю повільно тягнувся ранковий туман, крізь який раптово випливла пара чорних лебедів.

— Яка краса! — раптово вимовила Олена зачудовано споглядаючи на птахів. — Це ж ті самі, вірно? Як же давно їх не було у наших краях…

Наразі голос Олени навряд відповідав образу могутньої відьми по душу якої, інквізиція заходилася шукати справжнього майстра. У ці миті він радше належав до емоцій звичайної жінки, якій немає діла до чуток, лихих справ та людей, що ведуть полювання на відьом.

— Три роки, — спокійно відповів Темний воїн, разом з Оленою продовжуючи задивлятися на спокійну воду. — Я побачив їх ще вчора. Не казав тобі, хотів впевнитись, що вони осіли тут до зими.

Пара лебедів повільно здолала пасма туману, й підплила до латаття, наблизившись до берега.

— Отже, ще й досі вірні одне одному. Деяким людям варто повчитися, — мовила Олена, невимушено сильніше стиснувши долоню Владислава.

Воїн продовжував споглядати на красиву пернату пару, й врешті розтиснувши долоню присів біля води.

— Ти ніколи не хотіла, щоб вони були білими? — несподівано запитав Влад не зводячи погляду з озера. Він навпомацки відстібнув застібку чорного плаща, й згорнувши у кілька разів поклав його поруч себе, запрошуючи Олену сісти поряд.

Жінка обережно оминула слизьку частину ґрунту, й притримуючи поділ свого плаща вмостилася поруч.

— Чому ти питаєш? — несподівано перевівши погляд на Владислава мовила відьма.

Влад потягнув із землі довгу зелену соломинку, що зовні скидалася на зменшену подобу колоса, вправно прокрутивши її поміж пальців.

— Знаєш, — розпочав він. — Іноді у тобі стільки тепла, що навіть я в спромозі ненадовго відчути його. Часом мені здається, ніби життя у тобі більше ніж смерті, тому, можливо білі лебеді були б тобі ближчими.

— Не важливий колір - важлива суть, — витримав коротку паузу відповіла Олена.

Влад мовчки схвально захитав головою. Він зняв з себе шолом, й тепер пасма рівного чорного волосся, що майже сягали плечей стали значно помітнішими.

— Ти ніколи не думала залишити це, й повернути усе назад? — мовив Влад, безтурботно торкнувшись гострим кінцем соломинки до сірих губ.

— Колись я замислювалася над цим, — відповіла Олена. — Але люди ніколи не розуміли тих, хто бодай трохи різниться від них. Повернутися до звичного життя нині здається неможливим. Наша лиха слава розтеклася далеко за межі тутешніх околиць.

— Люди заздрять, — коротко відповів Влад, не зводячи погляду з води й продовжуючи бавитися соломинкою.

— Заздрять? Чому?! — зацікавлено спитала жінка ледь не розсміявшись.

— У них є безперервні приводи для чуток. Купа страхів, потаємних бажань, що вони більшою мірою не ладні втілити у життя. А ми ось так просто можемо посидіти біля лісового озера. Без королів, не розводячи пліток. Без страху. Жити життям.

Темний воїн кинув соломинку, побачивши, як вона ніби стріла на якусь мить увійшла до води. Після цього він дістав тонкий ніж, який непомітно висів на шкіряному поясі ближче до спини. Знявши рукавицю, він доторкнувся лезом долоні й на ній вмить проступила різана рана, що почала сочитися прозорою жовтою рідиною.

— У деяких з них жовчі у душі більші ніж в тілі того, хто її не має, — вимовив чоловік, опустивши долоню до чистої води.

Відкрита рана, що миттю раніше кровоточила, наразі затягнулася на очах. Влад струснув з себе озерну воду, обережно вдягнувши рукавицю.

— Це не правда, — жінка на мить замовкла. — В тобі набагато більше душі, ніж у більшості тих хто живе по інший бік лісу. Навіть попри це, — Олена приклала вказівний палець до гравіювання злих бісів викарбуваних на броні Владислава.

Чоловік спробував посміхнутися, вдягаючи шолом.

— Нам все ж необхідно потурбуватися про майстра, — трохи помовчавши розпочала відьма. — Є думки, як правильно все зробити?

Влад вкотре поглянув на пару лебедів, що продовжували плавати неподалік латаття, не полишаючи одне одного.

— Усі мисливці та навіть майстри справи починають свої пошуки за схожим шляхом, — розпочав Владислав. — Отримавши завдання від замовника вони ретельно збирають чутки по тавернах, розпитують місцевий люд…

— Продовжуй, — мовила відьма.

— Пустимо чутку де саме грабуватимемо наступний екіпаж. Мені набридло різати інквізиторів та їхніх найманців вздовж міських околиць. Нехай вибираються ближче до природи, — доповнив Владислав.