Глава 5 Фортеця

На сірому камені стін грали помаранчеві відблиски яскравого вогню, що палав у каміні. Владислав сидів на масивному дубовому кріслі, смакуючи вино із глибокого мідного келиха. Спогади, зимовими птахами неслися у підсвідомості, марно намагаючись дістатися світла. 

Від певного часу він не міг повною мірою відчувати смак їжі та води. Біль від ран значно принишк, а долоні усе ніяк не могли відчути заповітне тепло. Притупилися й більшість почуттів. Страх назавжди відступив, але нинішня подоба на противагу новим можливостям не тішила Влада.

Його тіло стало в рази міцнішим та витривалішим. Магія, що її застосувала Олена не лише повернула його з царства мертвих, але й зробила невразливим до більшості зовнішніх чинників. От тільки дотиків він тепер майже не відчував. Окрім тих, що належали їй. Принаймні лише поруч з нею він найбільш чітко міг пригадати, як то бути людиною.

— Сумуєш? — тендітні руки Олени, що підійшла з-за спини оповили шию Владислава.

Звісно він чув її кроки, що навряд вдалося б звичайному смертному. Втім було у людях звичайних те, чого наразі не мав він. А саме здатність повноцінно відчувати смаки та запахи. Дотики та поцілунки. Плакати, по-справжньому сміятися й мати дітей. Здавалося щойно згадані речі були геть не потрібні Темному воїнові. Але поруч була вона, через що цих простих життєвих моментів так не вистачало.

— Згадую, — коротко мовив Влад зробивши ковток із келиха.

Олена грайливо усміхнулася й миттєво виникла перед Владиславом, ніжно торкнувшись пальцями тонких шрамів на його обличчі.

— У мене хороші новини, — не залишаючи усмішки розпочала Олена. — Інгредієнти, які віз алхімік саме те що нам потрібно! Ми впритул наблизилися до того, щоб повернути тебе до первозданного стану зберігши при цьому набуту силу. Хіба не чудово?!

Влад спробував виказати щось на зразок людської усмішки й повільно зняв із себе шкіряні рукавиці, з сумом поглянувши на сірі долоні.

— І колір шкіри повернеться. Усе буде, як раніше і навіть краще, — прошепотіла Олена ніжно поцілувавши губи Владислава.

— Інгредієнти є - алхіміка нема, — врешті мовив Темний воїн. — В останній момент він прийняв рішення зійти на ходу прямісінько у болото. Тепер його знання стережуть жаби та всілякі підводні почвари.

Олена гучно розсміялася. Хоча розуміла - здобуті інгредієнти це лише половина справи й без мудрого алхіміка братися за роботу не варто.

— У нашій фортеці є чудові воїни, хитрі шпигуни, маги. От лишень алхіміка зась, — підсумував Владислав. — Той, що їхав разом з приладдям був останнім з тутешніх околиць, хто дійсно знався на власній справі. Тепер найближчий лише у місті, під крилом тамтешньої інквізиції.

— Чхати на них! — пирхнула Олена. — Якщо інквізитори ладні на все, лишень би майстер-мисливець пристав на пропозицію та зробив роботу за них - мідний гріш їм ціна, й того забагато буде. Ми викрадемо алхіміка і доставимо його до фортеці!

Владислав спробував відтворити нещодавню усмішку, втім м'язи обличчя все ще пручалися довершено виконувати команди свого власника.

— А як же мисливець? Я чув він уже прямує до міста. Дорогою натрапив на дюжину Тіней й ще і досі живий.

— Звідки знаєш?! — показово піднявши брову поцікавилася Олена.

До приміщення несподівано влетів пугач, сівши на плече Владислав.

— Знаю, — заплющивши очі та повільно вдихнувши у себе повітря мовив Влад.

Олена обережно сіла на коліна воїна, обійнявши його.

— Знаєш, що мене найбільше бентежить? — мовила жінка, прихиливши голову до плеча Влада. — Не те що він спромігся вижити там де більшості не вдалося. Тут дещо інше. Тіні вкрай рідко збираються великими групами. Зазвичай це відбувається лише тоді, коли вони відчувають присутність носія особливої сили. Коли знають, що не впораються поодинці.

 — Гадаєш він не людина? — задумливо мовив Влад.

— Людина. Але не проста, — багатозначно відповіла Олена.

Влад провів міцною правицею по її довгому чорному волоссі, готуючись підвестися зі стільця.

— Прогуляюся фортецею, незабаром повернусь, — мовив Влад підіймаючись, й поставивши келих на круглий різьблений стіл.

— Не затримуйся надовго, я чекатиму тебе за вечерею у головній залі, — мовила Олена, наостанок провівши зовнішньою стороною долоні по щоці Владислава.

Темний воїн залишив кімнату з каміном і рушив довгим коридором. На стінах палали численні смолоскипи, і якби не понурий антураж та внутрішній смуток, це місце цілком зійшло, як затишний величезний маєток.

Колись видатна фортеця, що була форпостом західних кордонів, здається назавжди загубилася поміж густих лісів. Головна башта на яку час від часу любив підійматися Влад задивляючись на зорі, дарувала спокій і відчуття, що колись давно можна було прирівняти до щастя.

Східна частина фортеці після давно забутої осади так і залишилася напівзруйнованою. Коли маєток Олени почав здаватися затісним, а полювання на неї зажевріло з новою силою - він привів її до цього місця. Наразі нове обійстя було надійно захищене чарами, хоча, мабуть, ніхто зі смертних вже не ладен був відшукати поміж лісових стежок бодай натяк на вірний шлях до похмурої фортеці.

Десь біля головних воріт гомоніла його віддана ватага, що невдовзі мала рушити до загальної їдальні. Він натомість планував провести цей вечір поруч із нею.

Владислав неспішно пройшов коридором, зазирнувши до кількох порожніх кімнат. Частину приміщень, а саме другий поверх довелося переробити, щоб частина фортеці набула схожості родинного замку. 

Втім, арсенал, зала для фехтування й потаємна збройова кімната не давали забути про справжнє покликання цієї споруди. Глибокий рів з підвісним мостом не пропустив би нікого до володінь Олени та Влада. Бо ж приховувалася у ньому не лише стояча темна вода.

Темний воїн неспішно дістався гвинтових сходів піднявшись до оглядової вежі. Зорі, що визирали з вічно пливучих хмар, час від часу дозволяли Владу поглянути на себе крізь скла високих стрілчастих вікон.