Глава 4 Таверна

Карета різко зупинилася, полишаючи за собою клуби пилу. Алонсо обережно прочинив двері оглядаючись навколо. Пізній вечір обіцяв невдовзі перейти у ніч, тому варто було поквапитися.

Забравши з собою саквояж, мисливець поглянув на різьблену вивіску, що висіла над дверима. Полум'я великих масляних ламп, які розташувалися по обидва боки від неї помаранчевим сяйвом підсвічували назву цього місця.

— «Почорнілий дуб», — промовисто вимовив Алонсо. — Звучить підбадьорливо.

— Її назвали на честь старої легенди про тисячолітній дуб, що як кажуть захований у лісових нетрях. Подейкують, ніби десь поряд нього можна знайти закинутий прохід до старої фортеці. Але ніхто того насправді не знає, — задумливо мовив кучер.

— У вас тут що не крок - таємниці з легендами, — відповів мисливець. — Гаразд, друже, будь ласкавий, надійно зачини дверцята. Маємо подбати, щоб з каретою усе було гаразд. Не хочу на ранок рушати до міста пішки.

Кучер схвально хитнув головою, й закривши двері на замок, відігнав карету на задній двір, невдовзі повернувшись до Алонсо.

— Зроблено, — коротко звітував кучер. — Можемо рушати всередину.

Мисливець ще раз поглянув на дерев'яну вивіску, на якій продовжували грати свій чудернацький танок відблиски ліхтарів, й прочинив вхідні двері перетнув високий поріг.

У вечірній таверні було людно. Не гаючи часу Алонсо з кучером сіли за вільний стіл у дальньому куті, й вже незабаром смакували добре приправлене смажене м'ясо з картоплею і зеленню, неквапливо запиваючи наїдки пляшкою витриманого червоного вина. 

Намагаючись не привертати до себе зайвої уваги, вони натомість уважно слухали жваву бесіду, що несподівано розпочалася за столом неподалік.

— Я чув «Лихі серця» знову стережуть лісові дороги, — у пів голосу мовив чолов'яга, що за статурою походив на колишнього вояка. 

— Ліс та болота їхній дім. І навіть самогубець тричі подумає перед тим, як рушити туди. Владислав зі своїми братами по зброї візьме данину з кожного хто туди поткнеться, — ствердно мовив співрозмовник. — Плата за прохід - життя. А решта вже і значення немає.

Мисливець зробив маленький ковток, продовжуючи вдавати, що смакує вечерею, а сам натомість уважно слухав…

До розмови незнайомців приєдналося ще двоє, що підсіли з сусіднього, заставленого нині порожніми тарілками столу. І розмова завирувала з новою силою. Говорили про зниклі екіпажі та потоплені карети. А коли бесіда торкнулася загубленого диліжанса з алхімічним приладдям, неочікувано принишкли. 

— Звідки простий люд знає про те, що возять диліжанси? — похапцем кинув до кучера Алонсо.

— Від певного часу найманні охоронці відмовляються супроводжувати карети. Здебільшого роботу подібного характеру нині пропонують таким от шукачам удачі. Колишнім солдатам, подекуди розбійникам, що відійшли від справ, а буває й простим фермерам, які мають міцну руку та недалекоглядний розум, — пояснив кучер.

— Зрозуміло, — відказав Алонсо. — Зачекай мене тут. Піду трохи поспілкуюся з тутешнім корчмарем.

Без зайвих слів мисливець підвівся з дубового стільця, й оминаючи галасливий люд протиснувся ближче до дерев'яної стійки по інший бік якої стояв міцний голомозий здоровань з сірою бородою.

— Вечір добрий, — привітався мисливець, всаджуючись навпроти корчмаря. — Будь ласкавий, плесни червоного, але такого, як собі.

Бородань уважно поглянув у бік незнайомця, на мить зосередивши погляд. Коли зустріч очей закінчилася, на обличчі корчмаря промайнула легка усмішка, так, неначе він зробив для себе якісь вкрай необхідні висновки.

Невдовзі перед мисливцем опинилася глиняна кружка, що на очах наповнилась червоним вином.

— Дякую! — показово піднявши догори місткість з напоєм мовив Алонсо. — Вибач за можливо дивне питання, чи не скажеш мені, друже, що це за «Лихі серця» про яких люд по кутках шепочеться?

Корчмар з осторогою поглянув на гостя, ніби знову намагаючись прочитати щось у його погляді та врешті мовив:

— Це стара історія — розпочав корчмар. — Олена, могутня відьма. Дочка колишнього намісника, що вже давно відійшов у небуття. Силу темну свою, люди кажуть отримала в спадок по материній лінії. Спочатку пручалася вона пітьмі, аж потім не змогла.

Мисливець задумливо поглянув у бік пляшок, що стояли на полицях за спиною корчмаря, не відводячи очей пригубивши вино зі свого кухля.

— До чого тут «Лихі серця»? — перейшов ближче до справи Алонсо.

— Чоловік. Темний воїн. Його називають Владиславом. Колись він був славетним полководцем армій західного легіону, — продовжив чолов'яга за стійкою. — Ходили чутки, що повертаючись з походу затримався, відстав від решти, й потрапив у засідку. Чи правда то, чи ні ніхто точно не знає. Але ширились чутки, що він загинув, хоча від того часу ніби й бачили його живим, лише не зовсім у людській подобі. Відьма його до життя повернула, мовляв, знайшла, втім запізно було лікувати. Проте до світу нашого із потойбіччя все ж висмикнула…

— Кохання отже, — витримавши не тривале мовчання припустив мисливець.

— Називай, як хочеш, але відтоді, Темний воїн за неї будь-кого на палю всадить. Скільки найманців по душу Олени не присилали - всі зникли! Неначе у ранковому тумані розчинилися. Що казати, якщо самі інквізитори цих місць остерігаються, — мовив корчмар.

Алонсо замислився. Він бачив чимало дивних союзів. Іноді траплялось й так, що містичні істоти заради виживання, або полювання об'єднувалися у зграї. Але це було щось геть інше. Що саме - він поки не знав.

— Вона кохає його, інакше б з того світу не повернула. А він тепер без неї ніяк. «Лихими серцями» кличуть, бо не лишилось у них ані жалю, ні смутку за скоєними діяннями. Навколо них найкращих зібрано, з ними Владислав полює за артефактами та магічним крамом, — корчмар ледь помітно глянув по сторонах. — Ніколи б цього звичайному гостеві не розповів. Але ж ти той самий. Не найманець пересічний, не шукач пригод. Майстер, що його міська інквізиція так чекає.