Глава 2 Карета

Карета поволі їхала ґрунтовою лісовою дорогою, подекуди зачіпляючи колесами товсте коріння, й зламане гілля. Чоловік з очима кольору зимового неба, час від часу споглядав крізь маленьке бічне віконце, задивляючись на похмурі лісові пейзажі.

Ліси ці давно набули дурної слави, проте йому було не звикати до подібних місць. Здавалося у цих краях панував суцільний осінній день, що вкрай рідко бачив промені сонця крізь сірість хмар, які невпинно пливли десь високо над головою.

Навіть пугач, що змахнувши широкими крильми, раптово перелетів до верхівки сосен, неначе остерігався власного дому. 

Чоловік підняв догори комір, невимушено доторкнувшись до сріблястого металу нагрудного обладунку, що ховався під ним шкіряним плащем. Пасма довгого чорного волосся торкнулись плечей, й поклавши долоню на саквояж, який лежав поруч, загадковий чоловік продовжив споглядати крізь вікно.

По лівий бік самотньої дороги проглядалося болото, вкрите зеленою ряскою. Густий високий очерет час від часу похитувався у такт прохолодному вітру. Щось з цим місцем було не так. Мисливець, як ніхто інший відчував це, і він не помилявся.

Карета раптово пригальмувала, вочевидь готуючись оминути черговий корінь, що тягнувся з лісових володінь, й сягаючи єдиної з доріг. Чоловік затис в лівій долоні ручку саквояжа, постукавши правицею у дерев’яне зачинене віконце.

За мить карета остаточно зупинилася, а засув швидко від’їхав у бік. Крізь прочинене віконце хутко визирнув кучер, вочевидь чекаючи почути роз’яснення щодо причини незапланованої зупинки.

— Провітримося кілька хвилин. Потрібно трохи розім’яти ноги, — мовив чоловік у шкіряному плащі й дочекавшись поки карета остаточно зупиниться, прихопивши саквояж залишив своє місце.

Лісова дорога, що радше нагадувала занадто широку, вкриту ґрунтом стежину зустрічала свого візитера запахом сосен, й величчю могутніх дубів. Це був ліс у справжньому його розумінні. А точніше мовити гущавина, що здавалося не мала ні кінця не краю, й блукати у її нетрях можна було цілу вічність.

Темні штани чоловіка були акуратно заправлені у шкіряні чоботи, що майже доходили до колін свого власника. Довгий шкіряний плащ, й ледь помітний відблиск прихованого нагрудника. Саме таку постать на тлі похмурих краєвидів споглядав кучер, що також залишив своє місце.

— Не варто зупинятися, пане. Ці місця не люблять людей у будь-яких їхніх проявах, — ствердно мовив кучер.

— Цим лісом, мабуть, пів життя можна блукати, — відказав співрозмовник, ніби й не чувши фрази, яка щойно пролунала з вуст співбесідника.

— Пів життя навряд, пане Алонсо, — впевнено протягнув кучер. — Зробити сотню кроків у цих краях не потрапивши до халепи величезна удача.

Чоловік у шкіряному плащі показово усміхнувся, дозволивши раптовому вітру, що хутко пронісся між дерев розкуйовдити його волосся.

Проте з виразу обличчя кучера, мисливець зробив висновок, що його слова й справді аж ніяк не порожній звук. Чолов’яга на широких плечах якого був накинутий довгий чорний плащ, що їх зазвичай носили тутешні кучери дивився так, ніби подумки волів передати німе послання. 

На противагу нагрудника, який завбачливо одягнув Алонсо рушаючи у небезпечну мандрівку, кучер обмежився жилеткою за якою проглядалася темна сорочка з гострим коміром. Чорні штани, туфлі з масивною підошвою, та капелюх-циліндр з-під якого нерівними кінцями спадало довге біле волосся.

Щось було у зелених очах, які наразі уважно дивилися на мисливця. На якусь мить йому навіть здалося, що він чує німе прохання чи радше настанову чим скоріше повернутися до карети.

— Гаразд. Ще з десяток кроків дорогою, й рушаємо, — намагаючись розім’яти заклякле від тривалої поїздки тіло і непомітно роззираючись по сторонах мовив Алонсо. — До слова, що саме лякає містян у цьому лісі? 

Кучер задумливо поглянув на верхівки сосен, що здавалося наразі почали хитатися із більшою силою, ніби чуючи розмову подорожніх.

— За останні дві декади, три із трьох диліжансів, що їхали цієї дорогою так і не дісталися пункту свого призначення, — задумливо мовив співрозмовник. — Два з них перевозили золото. Їх знайшли порожніми біля одного з боліт.

— Що з третім? — квапливо запитав мисливець.

— Подейкують він доправляв алхімічне приладдя. Такі речі Тінями ні до чого. Здебільшого на схожі знахідки полюють «Лихі серця», — підсумував кучер.

Тінями в цих краях зазвичай називали сутності, які мали людську подобу та унікальну здатність приховувати себе. Вони нерідко полювали на золото, вважаючи, що завдяки темним ритуалам й дорогоцінному металу здатні повернути до життя загиблих товаришів. Колишні солдати, чиї душі не віднайшли спокій, нині вели свою, відому лише їм війну. Алонсо вже доводилося зустрічатися з ними й спогади ці залишили по собі неприємний осад, й кілька глибоких шрамів.

Вправні знавці військової справи, яких не можна було прирівняти до звичайних розбійників. Зазвичай вони мешкали у лісах й нападали групами від трьох до п’яти осіб. І здебільшого лишали останнє слово за собою.

— Тіні бояться срібла, — впевнено мовив чоловік у шкіряному плащі. — Хто такі «Лихі серця» і чого бояться вони?

Кучер знову здійняв погляд до сірих хмар, що швидко пливли назустріч одне до одного.

— «Лихі серця» не бояться нічого. Нікого й нічого. Через це місцева інквізиція покладає великі сподівання на вас, але поки ми стоїмо тут, їх надії стають усе більш примарними, — багатозначно відповів кучер.

Посмішка, нині ледь помітна, знову промайнула на обличчі мисливця.

— Тоді чому під твоїм плащем немає броні? — поцікавився Алонсо.

— Тому що я везу представника світла. Допоки ви остаточно не взялися за цю справу вони мене не чіпатимуть. Такі правила, — пролунало у відповідь. 

Мисливець схвально захитав головою.

— Ти маєш рацію, друже. Не варто стояти на видноті. Коли скажу, жени щосили, — мовив Алонсо, повільно відкриваючи саквояж, який миттю раніше поставив собі під ноги.