Розділ 6.5

Моргана поряд сильніше стиснула моє передпліччя – так, що на ньому, певно, лишаться сліди – і саме це примусило мене розслабитися. Звісно. Звісно, Арей йшов не до мене: поряд скупчилися усі його наречені. Одну з них він мусить запросити на танець. 

З розчахнутого вікна дмухнуло холодним, майже крижаним поривом вітру, і я ледь здригнулася. Навіщо взагалі вікна відчинили взимку? Вільшанка все ще сиділа на підвіконні – уважно спостерігала за принцом, наче щось розуміла, наче чекала…

Моє тіло діяло саме, осмислюючи побачене значно швидше за розум. Я підібралася: кожен м’яз у спині напружився. Пальцями відшукала кинджал у складках сукні, що вважала зовсім безкорисним, коли прихоплювала у спальні. 

Які шанси, що якийсь з лицарів принца насправді був відьмаком? Які шанси, що будь-яка відьма погодиться жити у палаці?.. 

Швидкий спогад, якого я зовсім не хотіла бачити зараз, промайнув перед очима: зграя.

Небо, чорне від граків, і їх так багато, що навіть якщо поцілити в одного чи двох, це навіть не прорідить ряди. Усі летять мовчки – зовсім не так, як справжні птахи. Особиста варта аґуля Раевора. 

Вільшанка обережно переступила з однієї лапи на іншу; жовтогаряче пір’я затріпотіло, сіренький хвіст задрижав у нетерпінні. 

Арей вже був зовсім поряд – кілька кроків, і він порівняється з вікном, на якому застигла пташка. Кілька кроків, і… 

Я помітила точну мить, коли між кігтями вільшанки з’явилися перші іскри магії. Слабкі, ледь помітні. Маленька сіра пір’їнка впала на мармур підвіконня. 

Силует пташки – маленької, такої, що могла б легко вміститися в мене на долоні – розмився, і замість нього з’явився людський обрис. Весь чорний, з ніг до голови закутаний у плащ; з-під нього на білу підлогу, стіни поширювалися сірі тіні й туман, а рука людини потяглася у складки одягу. 

За зброєю. 

Ніхто інший цього, здавалося, не помітив. Як? Вони дивилися прямо на Арея, що простував до небезпеки, і нічого не бачили. 

Я кинулася вперед, зручніше перехоплюючи кинджал. Пальці й нігті Моргани, якими вона стискала моє передпліччя, проїхалися по ньому, залишаючи ледь помітні білі подряпини. 

Я опинилася поряд з чоловіком за два широкі кроки. 

Випад кинджалом навідмаш мав скинути незнайомця з підвіконня вниз, та він відбив його з небаченою легкістю, наче й не помітив взагалі. Я спробувала вільною рукою вхопитися за чужий плащ, але долоня пройшла крізь нього. 

Ілюзія. 

Людина атакувала, мені довелося захищатися. Я ледь переоцінила довжину кинджала – давно не доводилося битися із такою дамською зброєю – і поплатилася за це довгою, глибокою подряпиною на передпліччі – прямо поряд зі слідами від пальців Моргани. 

Незнайомець встав на підвіконні, і навіть так був ледве вищий за мене. Він заніс зброю – я навіть не встигла збагнути, що ж це була за зброя – та намірився, вочевидь, ввігнати мені її прямо у череп. 

 Я ухилилася, але лезо пройшлося по плечу, розрізало частину рукава сукні, залишило слід на лікті. Дивом не ввійшло прямо в м’ясо й кістку. 

Я підняла ногу – у сукні це було значно складніше – і вдарила людину в живіт. Сили не щадила, як робила це зазвичай, і фігура у плащі була до цього не готова. Чи просто не очікувала, що жінка у придворній сукні задиратиме ноги. 

Водночас з моїм ударом блискавка прошила незнайомцеві груди: мені не потрібно було й озиратися, аби зрозуміти, що це була робота Арея. Одне з його улюблених заклять, яке він, попри усі застереження, крутив на пальцях чи не постійно. 

Можливо, фігура у плащі змогла б втримати рівновагу після мого удару – чи після атаки принца. Та обидві вони водночас змусили людину похитнутися, а тоді вона зникла з очей так само як і з’явилася – через вікно. 

Я кинулася до підвіконня, сильніше стискаючи кинджал, та перехилилася через нього. 

Бальна зала займала значну частину другого поверху палацу – чи принаймні тієї його частини, в якій поселили наречених. Та непомірно високі стелі все ж дарували деяке відчуття висоти. 

Я втупилася у темряву внизу, очікуючи побачити на землі розпластане тіло, але натомість помітила лише, як темний і маленький силует птахи, яку ніхто б і не подумав назвати небезпечною, зникає у нескінченному й густому королівському парку. 

За мить за плечем, що тепер не вкривала сукня – її шмаття обвисло навколо зап’ястка та ліктя – я відчула тепло та чуже дихання. Долоня завмерла в мене над плечем, але не опустилася на нього – і це єдине врятувало мене від затримання королівською вартою. Бо, бачить Гелена, якби Арей, чи то Дарій наважився покласти руку мені на плече, я б приставила лезо до його горла тієї ж миті. 

За спиною почулися вражені видихи, біганина – всі ті звуки, які мозок раніше відрізав як неважливі. Втім, вони були далеко – за стіною води. Тут було важке дихання Арея біля мого плеча, морозне повітря з вікна і тепло його тіла, що відчувалося навіть через усі шари одягу. Навіть коли він стояв за пів кроку від мене. 

– Вассо, – видихнув він. У голосі чоловіка чувся спокій, але він тріщав по швах. Під ним ховалося щось зовсім інше – щось, у що я не бажала зазирати. – Ти врятувала мені життя. Знову.