Розділ 23

Що глибше заходили до лісу, то дрімучішими ставали нетрі. Могутні вікові дуби і буки, піднявши гігантські крони на недосяжну висоту, повністю затуляли густим листям небо, і здавалося, що їдеш під зеленим куполом якогось величезного шатра.

Ішли чвалом, поспішали... Навіть опівдні в лісі панують сутінки, і якщо не встигнути до місця до вечора, доведеться заночувати на півдорозі. У такій темряві не те, що дороги, кінчиків пальців на власній витягнутій руці не знайдеш. А це означало упустити харцизів.

Селяни рідко встигали надіслати за допомогою. І якщо їм це вдалося, треба зробити все, щоб відбити полонянок. Якщо не зі співчуття до дівчат, то хоча б з господарських міркувань. Після Моровиці землі Зелен-Логу так обезлюдніли, що як розбій харцизів залишати безкарним, незабаром можна залишитися зовсім без селян.

На відміну від невловимих лісових братів, які промишляли звичайним викраденням худоби, степовики надто часто не тільки грабували хутори та села, а й убивали всіх мешканців, окрім молодих невільниць. А тих, разом із награбованим добром та захопленим стадом, гнали у степ, залишаючи за собою лише димне згарище.

Тому кожен сеньйор вважав своїм обов'язком напасти на харцизів, якщо їхня ватага була помічена в його землях. А за чубаті голови у кожному замку будь-кому, хто їх пред'являв, не ставлячи запитань, негайно виплачували винагороду. Дуже пристойну... Знаючи про це, харцизи жартували, що загиблих друзів вигідніше продавати, ніж хоронити. Іноді саме так і робили…

Але вистежити та зловити харцизів вдавалося дуже рідко. Загони степовиків налітали раптово, як нічний вихор. Стрімким нападом долали опір беззахисних, сонних селян, швидко в'язали здобич і так само швидко забиралися назад, у Заскалля.

Як я і очікував, на місці лісового села ми застали лише дотліваючі нижні вінці зрубів. Власне, інакше й не могло бути. Поки хлопчина біг до замку, поки ми зібралися, доки доскакали, минув майже день. Марно було розраховувати, що розбійники нас чекатимуть. Вони вже напевно на півдорозі до Проходу.

Залишалася тільки одна надія: що перевантажені здобиччю, коні харцизів не зможуть рухатися так само швидко, як загін стражників, що виступив без зайвого вантажу. І сподіватися, що вночі вони також будуть змушені зупинитися.

Останки хат, що стояли навколо невеликої галявини, розширеної вирубкою, з добре втоптаним у центрі майданчиком і двома обкладеними диким каменем вогнищем. А на ній у різних місцях лежало понад півсотні мертвих тіл. Чоловіків, баб та діточок різного віку. Хтось, уперши застиглий погляд у небо, а більшість — обличчям у залиту їх кров'ю землю.

Хлопець рвонувся до загиблих, але я встиг схопити його за плече, притримавши на місці.

— Придивіться хтось за хлопцем… Не треба йому цього. Ще надивиться.

— Пане сотнику, чуєте? — прошепотів тихо Гладила, який весь час тримався поряд зі мною.

Я старанно прислухався, але нічний ліс мені нічого не сказав.

— Що саме?

— Дівка верещала...

— Здалося. Харцизів давно тут нема. Доведеться ранку чекати. Не видно нічого. Вели розсідлати коней.

— Ні, пане сотнику, — впевнено заперечив десятник. — Я не міг помилитися. — Він навіть образився, а наступної миті різко підняв руку. — О, знову кричить! Невже не чуєте?

Я наказав усім завмерти і затиснути коням морди. Стало чути навіть як бринять комарі, шелестить листя і крехтять дерева.

Хвилини потяглися, як патока, і коли я вже майже зібрався дати відбій, здалеку долинув дивний звук. Чимось і справді нагадуючи несамовитий вереск. Але такий віддалений, що навіть не було впевненості: що це людський голос. Інша тварина, потрапивши в ікла хижака, верещить ще пронизливіше.

І все-таки, не використати цей шанс, нехай малоймовірний, майже примарний, я не міг. Дивлячись на трупи беззахисних селян, відчув, як бойова лють знову захльостує мене, як там — у горах… коли ми з хлопцями знайшли те, що залишилося від каравану, що потрапив в оточення, з гуманітарною допомогою. Немає звіра страшнішого за людину, а ще гірше — людина, що озвіріла від люті і втратила людську подобу. І немає іншого способу захистити мирних жителів, як тільки знищити тих скажених псів. Усіх, до одного. Безжально й нещадно.

— Залишити тут усе зайве! Губань та Таран залишаються з кіньми. Інші — ланцюгом за мною. Дотримуватися тиші. Вперед не потикатися.

Швидше за все, вдень ми б не помітили слідів залишених харцизами, але тепер вони були й не потрібні. Вгадавши напрямок, я вів загін на шум, який ставав все гучнішим і розбірливим. Жалібні голосіння, благання, грубі чоловічі голоси, регіт. І з кожним вигуком я несвідомо прискорював крок.

Як тільки між деревами з'явився просвіт, що вказував на близькість табору розбійників, наказав загону розсипатися лісом, охоплюючи харцизів, що розклалися на відпочинок, з усіх боків. А сам підібрався ближче і, причаївшись за деревом, почав уважно оглядати табір.

Відчуваючи себе в повній безпеці, степовики розташувалися з усією зручністю, яку тільки можна забезпечити серед дикої хащі. Вибрали затишне та сухе місце на галявині, що утворилася після падіння десятка велетенських стволів. Стриножили коней, розвели три вогнища, над якими на рожнах смажилися тлусті свинячі та телячі туші.