Розділ 20

Після такого бурхливого дня і не менш бурхливої, але приємнішої ночі, я прокинувся набагато пізніше, ніж звик підніматися. Мозок втомлений не менше м'язів, від надлишку інформації, що наринула, категорично відмовлявся реагувати на всі сигнали тутешнього аналога будильника, повністю ігноруючи багаторазово продубльоване на різні голоси, вимогливе «Ку-ку-рі-ку!». Я хотів спати! Солодко та безтурботно. Вперше за багато-багато місяців з того самого дня, як опинився в лікарні.

Може, комусь це видасться дивним, але я зовсім не напружувався з приводу перенесення в інший світ. Навіть якщо все навколо плід моєї уяви, то і в цьому випадку я збирався насолоджуватися, а не морочитися реальністю того, що відбувається.

Не пам'ятаю точно, хто і якими саме словами висловився з подібної нагоди, але суть запам'ятав. Якщо щось пахне, як коньяк, виглядає, як коньяк і невідмінне на смак від коньяку — значить, поза сумнівом, коньяком і є. Пий і не вибагай.

Ясний пень, згодом ейфорія схлине, накотить ностальгія, рефлексія, але все це ще не скоро. Якщо буде взагалі... Звідки мені знати, «...що день грядущий нам готує?» Може, вже завтра чи прямо сьогодні заявиться пан академічний професор і знову запроторить мене в якусь халепу. Як казав класик: «Сьогодні на Патріарших буде цікава історія…»

Помацавши лежанку поруч із собою, на жаль, я нікого не виявив, але кілька довгих золотистих волосинок на ковдрі та подушці, помічені при ретельнішому огляді, категорично наполягали, що незнайомка мені не наснилася. І якщо моя маячня і надалі планує залишатися настільки точною і приємною у всіх подробицях, то я з нею готовий змиритися.

Із задоволенням випивши квасу, що злегка вивітрився за ніч, але, як і раніше, приємного на смак, я бадьоро схопився з лежанки і став вбиратися у гостинно наданий мені одяг. Довга сорочка з коміром, що зашнуровується, і трохи завужені донизу штани. Здається, лляні. Сап'янові чобітки залишилися власні, або господарі зуміли підібрати таку саму пару.

І тільки-но зодягнувся, до кімнати зайшов Любомир. Немов у замкову щілину підглядав. Якої, до речі, немає. А є внутрішній засув. Міцний, надійний. Ось чорт, недарма кажуть, що багато знань збільшують скорботу. Дізнався б я вчора про засувку — так і ночував би на самоті.

— Доброго ранку.

— Не заперечую, — погодився я. — Сьогодні воно вже точно, добре. Не порівняти з вчорашнім пробудженням. І голова не болить, і рука… — я торкнувся місця поранення, але ні на плечі, ні на долоні навіть сліду не залишилося. Схоже, тутешня медицина може сто очок наперед дати тій, що доглядала мене в минулому житті. — Та й взагалі, у всьому тілі така приємна легкість утворилася, що хоч літай.

— Це через порожнечу в животі… Тобто від голоду, — жартома відповів молодий лицар. — Зараз поправимо. Я саме за тобою прийшов. Матінка нас на сніданок запрошує.

— Вмитися не завадило б?

— Так он же, таз і глечик, — кивнув Любомир на стілець у кутку. — Чи ти хочеш в річці викупатися?

— Дякую, — я мимоволі скривився. — Учорашніх водних процедур мені вистачить надовго.

— Чого вистачить? — перепитав віконт.

— Неважливо. Це я так… Ну пішли. Не випадає змушувати жінку на себе чекати, тим більше — господиню замку.

Графиня Звенислава з роду Зелених Вепрів чекала на нас у малому кабінеті. Вона чинно сиділа на високому кріслі, трохи осторонь від невеликого овального столика, що ломився від достатку глечиків, тарілок і полумисків, наповнених скибками дихаючого ароматом смаженого м'яса, сиру, гірки ламаного шматками хліба, стопки.

Господиня замку, — одягнена в сукню з синього шовку, розшиту срібними нитками, що сплітаються в чарівний павутиноподібний малюнок і заколоте на плечі незмінною трояндою, — здавалася власним портретом, що висів за її спиною. Художник, який зобразив графиню, був настільки талановитий, що лише завдяки різьбленій рамі і легкому вітерцю, що задував крізь відчинені навстіж вікна і пустотливо ворушив пасмо волосся, вдавалося відрізнити живу жінку від намальованої. І ще я помітив, що та, яка на полотні, здавалася більш щасливішою і не такою втомленою…

— Рада бачити нашого гостя при доброму здоров'ї, — незважаючи на привітну посмішку, холодністю тону Звенислава зуміла дати зрозуміти, що розмова має важливе значення. Потім вказала жестом на накритий стіл та додала. — Якщо ще не снідали чи вже встигли зголодніти, не соромтеся. Чоловіки завжди мають бути голодні – це нормально. Якщо не будете занадто голосно хрумкотіти кістками, то чавкання мені не завадить, а ви не відволікатиметеся, поглядаючи на стіл. Минулі непорозуміння забуті, настав час обговорити майбутнє.

Любомир кивнув, вийняв з піхов кинджал, наколов скибку дивовижно просмаженої свинини, що пахла спеціями, і вгризся в соковите м'ясо з виглядом людини, яка щойно завершила примусовий курс лікувального голодування. Я також вирішив не відставати. Та й хто завгодно, на моєму місці, не зміг би втриматись. Це вам не пара паперових сосисок з окрайцем дутого батона і незрозумілим спреєм замість масла. Щоб розплатитися за такий сніданок із натуральних продуктів без ГМО, тризірковому офіцеру довелося б викласти місячну зарплату. Плюс бойові…

— А самі ви, матінко, чого не їсте?

— Я вже.

Дивно, мені здалося, що глянувши на їжу, графиня зблідла ще більше. Не зрозумів? Отруту в їжу підсипали, чи що? Але, дивлячись на Любомира, що уплітав за обидві щоки, вирішив у параною не з'їжджати. Досить уже цінувати себе найвище на світі.