Розділ 19

У сірій ранковій темряві неохопні стовбури вікових дубів і буків зливалися в один величезний частокіл, головне завдання якого — охороняти селище від чужого, недоброго ока. Та все ж ніяка хаща не в змозі надійно приховати сліди людського житла, тим паче поблизу. Надто вже до вподоби стало жінкам вільно порядкувати вдома. Ні надійна печера, ні тепла нора, ні навіть затишна, але непомітна хатина їх більше не приваблюють. Неодмінно подавай великий кам'яницю або хоча б просторий та світлий дім. А хижі звірі чи двоногі вороги — не їхній клопіт. Про це нехай чоловіки турбуються.

Песій Лог…

Дванадцять уже трохи потемнілих п'ятистінків, що стояли дверима всередину кола посеред широкої вирубки, вказували на те, що кілька років тому з коронних земель на вільні хліби пішла чергова дюжина селянських родин. А три нових вінця, що навіть у темряві біліють ошкуреними колодами, закладені трохи збоку, свідчили про весілля, що намічаються в селі, і готових відокремитися на нові господарства заміжніх дочок.

Величезна дерев'яна кліть у центрі і місткі односхилі зруби комор, приліплені до сліпих стін хат — підтверджували вірність міркувань про те, що жити землеробу без панів і ситніше, і вільніше. Ось тільки одне лихо — піти з-під опіки переселенцям розуму вистачило, а берегтися так і не навчилися. Звички немає. Звикли, що околиці замок пантрує.

Тому й вартові не виставлені. Мешканці впевнені, що від звіра їх пси вбережуть, а лихим людям в цю глухомань повік дороги не знайти. Адже вони самі облаштувалися тут тільки після того, як зрозуміли, що остаточно заблукали в нетрях і кращого місця навряд чи відшукають. Як тут чужому дорогу знайти, якщо господарі виселок самі не знають, у чиїх землях зупинилися? А що до мертвяків, які, нібито, з недавніх пір стали з'являтися в Зелен-Лозі, то хто їх бачив? Брешуть люди…

Міцний сон у землеробів і бортників, ніщо його не турбує... Намаялися за день, втомилися... Та й поспішати нема куди. Ранок у лісові нетрі приходить із запізненням. Надто важко сонячним променям пробитися крізь переплетення розлогих гілок і гущавину листя. Тому і півень кукурікає трохи пізніше, і кури не шебаршать на сідалі, і худоба дрімає в стійлі, задумливо й неквапливо пережовуючи вчорашню пашу. Навіть скуйовджені страшні пси тихо соплять, кожен перед порогом свого господаря.

Солодко спиться селянам далеко від замку. Знають, що не вломиться зі світанком на подвір'я тіун і не пожене з лайкою на панський наділ, не давши навіть вмитися і поснідати. А тут, все довкола своє. І те, до чого не встиг прикласти рук сьогодні, можна зробити завтра. Або навпаки — взятися і переробити все одразу, доки тримають ноги, і не падаєш від втоми. Зате наступного дня, вільний вилежуватися в тіні або розважатися полюванням-рибалкою. Немає більше над ними жодного пана, крім потреби та бажання.

Почуття свободи і розуміння, що благополуччя сім'ї, залежать виключно від благословення Творця і працьовитості п'янить сильніше за найстаріший мед. Особливо тих, кому довелося вирости на «замковій» їжі, а в лісі сховалися не так давно. Забуваючи в солодкому хмелі про те, що навіть наймогутніший лісовий мешканець — тур і той, якщо відбився від череди, повинен бути постійно насторожі. У лісі, всяка зграя одинака загризти норовить. А голодних і жадібних до чужого добра ротів скрізь повно… Навіть у пущі. І не варто заколисувати себе думкою, що якщо й станеться, з потурання Творця, яка напасть — у клітях і льохах знайдеться чим викупити не лише життя, а й свободу.

Добре ховає обжиту галявину густа хаща від людських очей, але все ж таки не так надійно, як хотілося б переселенцям. Не так, як люди самі себе переконують. Знайшлися таки недобрі та пильні очі. Вигляділи, вистежили, відшукали та обклали з усіх боків…

За чорними неосяжними стовбурами, мокрих від роси дубів, причаїлися безжалісні чубаті воїни. Ціла ватага, чотири дюжини. Гострі шаблі оголені, стріли накладені на тятиву. Завмерли степовики — чекають на сигнал. Переморгуються один з одним, скалять зуби у вовчій посмішці, передчуваючи легку здобич і п’янкий бенкет.

Песій Лог — не перший і не останній хутір, якому не вдалося сховатись від навчених у степу слідопитів. І зовсім скоро доведеться поселенцям заплатити за волю найдорожчу ціну. Тому що цього разу отаман Угром вирішив взяти з селян більше, ніж звичайний відкуп.

Під'єсаул Ведмідь, хоч і розумів резон отамана, все ж таки не схвалював таку надмірну жорстокість. Вважаючи, як і багато інших харцизів, що зовсім нема потреби вбивати курку, що дає і яйця, і курчат? Причому щороку, а то й двічі... Але міг зрозуміти й тих, чиє серце зачерствіло, дивлячись, як гинуть товариші. Неможливо спокійно спостерігати, як Зелен-Лог, жиріє й спочиває у мирі й розкоші, поки воїни Кара-Кермена закривають своїм тілом дорогу нежиті. Але, якщо так вже склалося, то й ціна за пролиту кров має бути така ж страшна.

Давно немає однодумності у Вільному степу. Деякі отамани добалакалися до того, що вирішили відійти убік та пропустити нежить у землі королівства. На щастя, до подобної ганьби ніколи не дійде, тому що безмозке воїнство мертвяків, рухається на живий дух, і поступитися йому дорогу не вдасться. Воно поверне слідом.

Мертвяки не виберуться зі степу доти, доки там залишатиметься хоч одна жива людина. Гірше, що ті ж самі «герої» закликають не шкодувати підданих Біляни, і при кожному нападі вирізати в пень усіх мешканців захоплених селищ. Мовляв, щоб і вони відчули… Ось тільки що повинні відчути звичайні селяни, особливо — діти, Медведеві було не зовсім зрозуміло. Дівчата, худоба — це правильна здобич. Воїнові треба щось їсти, та біля чийогось м'якого боку погрітися після бою… Але навіщо вбивати тих, хто згодом виростить нову худобу і ще народить дітлахів — з яких за кілька років виростуть нові працівники та красуні? Цього під'єсаул не схвалював.