Розділ 17

Немов кидаючи виклик ворогам, на шпилі найвищої вежі замку, на зеленому полотнищі, у вінку з п'яти малих корон, суворо бив копитом і грізно наставляв роги могутній срібний тур.

Турин вражав кожного, хто бачив його вперше, величчю та суворістю. Особливо — здалеку. Тому, як вже з другого погляду ставало зрозуміло, що грандіозність і пишнота заслуга не живих мешканців столиці, а спадщина минулих часів. Так виблискує надраєний онуками до блиску дідусів обладунок. Але при детальному огляді стають помітні тріщини в емалі герба, потерті зав'язки. А головне — видно, що й онук уже не такої статі. І на зріст нижчий, і в плечах вужчий.

І все ж, два ряди оборонних стін, що панують над пологим пагорбом біля підніжжя якого, мов морські хвилі, шумів віковий ліс, зримо нагадували всім, хто марить грою світла на зубцях монаршого вінця королеви Зелен-Лога, що заволодіти ним буде непросто. Ось тільки й це все теж лише відлуння минулого, — після Моровиці, яка забрала життя тисяч містян, захищати столицю було майже нікому.

Та й гостроверхі, різнокольорові дахи палаців та веж, що проглядають поміж кільцями стін, здалеку надто нагадували пишний твір кулінарного мистецтва під назвою «торт». Заохочуючи мандрівників до жартів про ласий шматок.

І хоч вирубані по всьому схилу дерева надавали місту крихт суворості, а фортеця на загривку Замкової гори намагалася виглядати високою і неприступною, купки берізок і осик, мальовничими групками розсипавшись по передпіллі, надавали загальному пейзажу враження навмисності. Занадто безтурботно поводилися жителі, надто галасливо. І столиця справді починала здаватися забутим у траві святковим пирогом, який намагаються розтягнути по крихті працьовиті мурахи.

Люди копошилися скрізь, особливо у передмісті. Заповнювали гамом вулички та площі. Гримали чимось на дахах будинків, перегукувались з відкритих навстіж вікон, торгували, лаялися, домовляли — стоячи в дверях будинку, репетували пісні в шинках і пивних, сміялися, фліртували, йшли, чимчикували і бігли... І кожному, хто прибув із більш спокійних місць у провінції, весь цей божевільний гармидер повинен була здаватися одним гігантським жаб'ячим болотом, що несамовито квакав у весняному чаді, — чим остаточно зводив нанівець враження від колишньої величі.

Ось селянин — брудний, зодягнений у пошарпану свитку повільно бреде на ринкову площу за фурою, загортаючи пилюку босими ногами. А там лісоруб тягне на горбу в'язку дров. Хмільний сажотрус приліг подрімати на краю стічної канави, до приходу першого ж патруля. Язикаті баби, підіткнувши за пояс подоли сарафанів, перуть в оборонному рові брудну білизну... Поряд з багатими заїжджими дворами можна побачити рудокопів, стомлених важкою працею, котрі прийшли у місто, щоб спустити за день місячний заробіток. Їм-то вже всяко чхати на все, крім талерів, що ще дзвонять у мошні.

Навіть кіраси стражників, що спираючись на поручні підйомного мосту, ліниво перемовляються, виглядали в цьому бедламі, як щось чужорідне. Що потрапило випадково. Як пара канарок у гороб’ячій зграйці.

Вартівники час від часу поглядали на всі боки, але найдовше їхні погляди затримувалися на литках прачок, що спокусливо біліли з-під підіткнутих подолів.

Сонце тільки-но зійшло над верхівками дерев, але в шкіряних шоломах і металевих кірасах вже було жарко. Та тільки нічого не вдієш — служба не тітка — терпи. Зате, знаючи, що в такий ранній час навряд чи з'явиться хтось із шляхти, довгі списи вони притулили до стіни.

У велику міську дружину переважно вербували селянських хлопців. З тих, хто не міг, не хотів чи не вмів працювати на землі. А що при цьому перевага віддавалася парубкам могутньої статури, то і лінощі в них було закладено природою значно більше норми.

Крім того, оскільки вже понад півстоліття, з самої Моровиці ніхто ні з ким не воював, а харцизи так далеко на північний захід від Проходу не забиралися, стражники ставилися до своєї служби, як до не надто стомлюючого ритуалу. Справно виконуючи який, будеш ситий, взутий, одягнений і пару монет на старість відкладеш. Чим істотно відрізнялися від гвардії, в яку приймали лише нащадків із дворянських сімей, де хлопчиків з дитинства навчали володіти зброєю. І спрагу подвигів вони вбирали з молоком няньки, що заколисувала благородних нащадків розповідями про славні битви їхніх предків.

Втім, до плуга селянським хлопцям повертатися не хотілося, тому їх зусиль цілком вистачало для підтримки у столиці спокою та дрібних заворушень. Хоча й ухилялися стражники від служби, як могли.

Ось і ця парочка не стільки вартувала браму, скільки дрімала, перекидаючись рідкими фразами про якість сніданку і мляво обмінювалася думками про те, що буде на обід та вечерю.

— А я тобі кажу, — стверджував старший за віком, якщо судити по сивині вже вплетеної в руді вуса та бороду, — що на обід подадуть смажену свинину!

— Схаменись, Якиме, — не давав переконати себе молодший, коротко острижений шатен. — Я добре знаю, що вчора прирізали двох бичків. Пастухи холостили в череді молодняк, і рука коновала двічі здригнулася, від чого ніж увійшов надто глибоко... Довелося прирізати.

— Коновала? — засміявся старший.

— Тіпун тобі на язика... — мимоволі озирнувся молодший. — Чим тобі хранителі не догодили?

— Ти чого, Лучезаре? — посерйознішав товариш. — Я ж пожартував.

Молодший тільки головою покрутив несхвально і додав: