Розділ 16

Азарт переслідувачів зростав, але з кожною наступною миттю він поступово змінювався подивом. Будь-який розумний термін, протягом якого людина може перебувати під водою без повітря, давно минув, а я все не виринав.

Лучників для Випробування відбирали найдосвідченіших, щоб ніхто не потім піддати сумніву результат справи, і вони врахували всі можливі хитрощі втікача. Окрім однієї… Ніхто з них не знав, як діяти, якщо втікач потоне.

 Адже нікому не спало на думку запитати мене: чи вмію я плавати? У тих, хто виріс на березі річки, таке питання навіть не виникло. Тож, час спливав, а я все ще не з'являвся на поверхні.

Ставр, Любомир і всі, хто був ближче, кинулися до самої води, напружено видивляючись серед дрібної брижі річкових хвиль людську голову. Але, Весела залишалася байдужою до їхніх бажань, зовсім не збираючись віддавати людям втікача, що довірив їй своє життя.

Успіх, як і завжди, справа випадку.

Я розумів, що перепливти річку, коли з берега в тебе цілиться півдюжини добрих стрільців, можна лише під водою. Але людина — не риба і дихати зябрами не вміє. Враховуючи ширину річки, навіть найкращому пірнальнику, довелося б не менше п'яти разів вдихнути повітря, а для цього — винуритися на поверхні.

Лучникам, що б'ють птаха на льоту, а білку — в око, промахнутися в таку ціль не реально. І ось у цьому «майже», помноженому на вісімнадцять, і полягала суть Випробування. Якщо, в такій безнадійній ситуації, людина, попри здоровий глузд, зуміє вижити — значить, вона ще потрібна Творцю серед живих. Але ж не можна й справді у всьому покладатися виключно на вищу волю! Навіщо, у такому разі, розум? Якби Творцю були потрібні дурні помічники, він заселив би сушу лише вівцями чи коровами, а не став би морочитися з такими примхливими створіннями, як люди.

Рятівна ідея спала мені на думку в ту мить, коли я вже майже стягнув із себе сорочку. Точніше калейдоскоп окремих сполохів, немов блискавки в нічну грозу, висвітлив у голові потрібну думку…

Спалах перший: для того, щоб вижити, необхідно якомога довше залишатися на глибині. Друга: затриматися вийде тільки якщо буде чим дихати. Третя: під водою повітря нема! Четверта: його потрібно взяти з собою! П'ята, повітря не зачерпнеш у долоні! І як грім: бабах! Так зачерпни ж хоч чимось! Хоч трохи, хоч зовсім трошки! Адже навіть один-єдиний вдих удвічі збільшить шанси на виживання!

Зібгавши в одному кулаці поділ сорочки, і стиснувши другим, якомога тугіше, комір — я плюхнувся в річку, даючи стягнути себе на дно. А коли побачив, як шовкова тканина пружно надулася над головою, від радості та надії на сприятливий результат, ледь не заволав від захоплення.

Але, шанс на порятунок — лише шанс, бо далеко не кожен зуміє ним скористатися.

Оскільки обидві руки в мене були зайняті, я став навколішки і намагаючись не відштовхуватися від дна, рушив праворуч і вперед — на глибину і вниз за течією. На щастя для мене, буквально за кілька кроків від берега русло річки різко поглиблювалося, а течія посилювалася. І невдовзі я відчув, як вода підхопила мене і потягла за собою. Тепер залишалося тільки якомога довше не показуватися на поверхні. Що, незважаючи на хитрість, все ж таки було не так просто.

Тканина, не скло, і повітря потроху виходило з міхура, і треба було добре розрахувати, що краще — затримувати дихання, як можна довше, щоб потім використати крихти, які залишаться, чи вдихнути раніше, а вже після — триматися до кінця. А крім усього іншого — з головою, закутаною сорочкою, я не мав жодного уявлення, до якого берега мене несе річка. Якщо вона, взагалі, не кружляє зараз широкою дугою від берега до берега, як це часто трапляється зі бурхливою течією. Але тут уже доводилося покладатися на волю провидіння.

Відчувши, що далі затримувати подих несила, я як міг акуратніше видихнув під комір, а потім потяг у себе повітря з сорочки. На щастя, того залишалося якраз на гарний вдих.

Відпустивши поділ, швидко запрацював руками і ногами, намагаючись триматися поперек течії, щоб відчувати її натиск лівим боком. І оскільки той продовжував зростати, можна було сподіватися, що я рухаюся до середини річки, а не навпаки.

Ще кілька сильних гребків. Повітря закінчилося, треба підніматися на поверхню. І тут я відчув, як тіло охоплює жах.

«Ні! Тільки не нагору! — кричала свідомість. — Там смерть!

Вмирати завжди страшно, а вмирати людині, яка ніби щойно почала жити, перед цим вдосталь провалявшись на лікарняному ліжку, не хочеться подвійно. На жаль, смерть була не тільки нагорі, а й тут, у затишній тиші річкових вод. Доводилося вибирати ту, яка менш вірогідна.

Щоб задавити страх, я рвонувся до поверхні з такою силою, що буквально вилетів з води до пояса, наче величезна білуга чи осетер. І, поки легені жадібно вдихали повітря, встиг помітити, що знаходжусь майже на середині річки, ближче до лучників, ніж до гаю, а вже наступної миті, знову поринув у воду.

Лучників для Випробування справді підібрали найкращих. Тож, хоч я виринув набагато пізніше і далі, ніж мене виглядали, три стріли свиснули в повітрі всього з миттєвим запізненням. Але, і його вистачило для того, щоб смерть промайнула повз, лише злегка дряпнувши плече.

Тепер я знав куди плисти і використав свій шанс до кінця, потужно загрібаючи руками та ногами, дозволяючи течії нести себе подалі від стрільців. Але тепер і ті знали, що втікач не втонув і де можна приблизно очікувати моєї наступної появи.