Розділ 15

Вітер легко хитнув прочинене вікно, і відбитий у склі сонячний промінь пустотливо перестрибнув з різьбленої спинки ложа до мене на обличчя. Я кліпнув засліпленими на мить очима і остаточно прокинувся.

Ось тобі бабця та Юріїв день! Це що виходить? Тут вам не там?.. З третього тисячоліття в середні віки, причому зовсім не факт, що залишився в колишній системі координат. Ну і жарти у вас, пане професорський академік. Хоча з іншого боку, а що я втратив? М'яке, аж до пролежнів, ліжко в лікарні та зручну «качку»? Ні, братики, нехай хоч тричі три Віри та інші Надії, помножені на Любов і милосердя, підносять її мені — волію ходити до вбиральню власноруч. Себто, на своїх двох. І взагалі, краще бути здоровим і багатим, ніж хворим та бідним, а інше додасться. Люди скрізь живуть... Голова на місці, руки-ноги цілі, розберемося. А тому, дякую тобі, пане Еммануїловичу. З мене належиться. Звертайтеся, не заіржавіє.

Прийшовши до такого оптимістичного висновку, я солодко потягнувся, проганяючи залишки сну, і спробував бадьоро зіскочити з ложа. Але застогнав від болю в потилиці і плюхнувся назад. Похмілля, воно і в Африці похмілля. А також — сотні років тому назад.

Цієї миті у двері кімнати легко постукали, після чого стулка широко відчинилася, і на порозі, виблискуючи срібним нагрудником з родовим гербом і тридцятьма двома зубами в роті, з'явився молодший Зелений Вепр — він же Любомир.

— Доброго ранку, Ігоре! Як спалось?! Чи добрі сновидіння відвідали тебе цієї ночі?

— Можна, звичайно, й так сказати… — пробурчав я. — А як ваше самопочуття, пане віконт? Одужали вже?

— Підлатали… — Любомир махнув рукою. — У сідло сідати ще рано, а по замку швендяти можна. І теє, Ігоре... ми не на званому балу... обидва воїни... Хоч ти й скоморохом, чомусь, прикидаєшся. З матінкою, справа інша, а зі мною не треба вкотре розшаркуватися. І ще... Я, Любомир Зелений Вепр, хочу принести тобі, Ігоре, своє глибоке вибачення за непорозуміння, що відбулися вчора.

Не відповісти на таку офіційну промову не менш витіювато, означало завдати смертельної образи. Звичайно, я постарався, як зміг:

— Вибачення прийнято, віконте. Інцидент вважаю вичерпаним. Я не маю претензій до гостинності Зелених Вепрів.

При цьому я елегантно кутався в зім'яте покривало, зірване з лежанки, що надавало моїм словам особливий шарм і сенс.

— Дякую, Ігоре. Ти не тільки хоробрий, а й шляхетний. Питання друге: чи дозволиш ти вибачитися і моєму старшому братові?

— А хіба твої слова були сказані не від усіх Вепрів? — здивувався я.

— Ігоре, ти був не уважний, — з легким докором промовив Любомир. — Я говорив лише від свого імені. Образу, нанесену Ставром, можна змити тільки кров'ю, і ти маєш право вимагати поєдинку!

— З глузду з'їхати. Ну і порядки у вас... Від коли це споїти людину в непризначеному для розпиття спиртних напоїв місці, стало смертельною образою? Якби ти знав, в яких умовах мені часом доводилося гульбанити.

Ставр усміхнувся, увійшов до кімнати, і промовив не менш урочисто.

— У тебе не тільки благородне серце, а й чудове почуття гумору, Ігоре. Ми всі добре розуміємо, що образу завдано не рядом окремих провин, а недовірою, яку тобі вчора висловила наша сім'я, але якщо ти бажаєш саме так тлумачити те, що сталося, — то я тільки радий. І все ж, прийми, слідом за братом, і мої найщиріші перепросини.

— Добре, — я зобразив щось на кшталт поклону. Форма одягу до витонченого політесу не пасувала. — Сподіваюся, тема вичерпана, і ми не повертатимемося до неї?

— На жаль, Ігоре, все не так просто… Розумієш, особисто у мене, і тим більше — Любомира, немає жодного сумніву в твоїй чесності…

— Дякую…

— Не поспішай… — жестом зупинив Ставр. — Йдеться не про твої особисту гідність, чи про наші з братом симпатії. І нам, чоловікам, достатньо твого слова, але жінку словами не переконаєш.

— Ось як? А мені друзі завжди казали, що дівчата люблять вухами. І при достатньому вмінні і наполегливості, можна вмовити кожну.

— В амурних почуттях цілком можливо, але в житті — вимагають переконливих вчинків. І хранителі в цьому на їхньому боці.

— Особливо наш люб’язний братик, — роздратовано пробурмотів Любомир.

— І в чому сумніви? Що я маю доводити?

— Та я й сам не збагну, — з не меншою досадою махнув рукою Ставр, падаючи в крісло. — Чи то вони вважають, що ти шпигун Ордену, який спочатку пробрався крізь усю країну на південь, і вже звідти, переодягнувшись у одяг харцизу, проник до нас... Чи то — що харцизи, раптом прийняли єдиноначальність і вирішили завоювати королівство... І якщо матінку, я ще зумів би переконати в безглуздості подібних припущень, то Вишемир непохитний. Тим паче, що дива навколо так і вирують.

— Вночі ще щось трапилося? — я вмостився на ліжку зручніше. Пиво і квас подіяли: голова проясніла, а в тілі більше не відчувалося втоми.

— Щось? — перепитав Ставр. — Та так, дрібниця... З твоїх слів і депеші, доставленої сьогодні з Дуброва голубиною поштою, баронеса померла позаминулої ночі. Правильно?

Не зовсім розуміючи, до чого граф хилить, я ствердно кивнув.

— А скажи мені, брате, — повернув голову до Любомира Ставр. — Скільки часу потрібно вершникові, щоб доскакати від Дуброва до нашого замку?