Розділ 13

Багаття в кільці туману виникло відразу, гостинно пропонуючи своє тепло. Пам'ятаючи про те, що іноді виростає з землі, я озирнувся, побачив більш-менш пристойний на вигляд валун, торкнувся його носком чобота, і оскільки той поводився цілком мирно, обережно присів на камінь. Багаття схвалило мою поступливість приємним мерехтінням і снопом іскор. Наче хтось невидимий підкинув у нього кілька таких же невидимих ​​ялинових лап.

Пам'ятаю, в дитинстві яобожнював ті вогнища, які ми з пацанами розводили у дворі після Нового року, стягуючи у вогонь викинуті ялинки з усієї округи.

Стривайте, а я це хто? Але додумати думку до кінця не встиг, з туману мене хтось гукнув.

— Ігоре…

Я спробував озирнутися і зрозумів, що не можу поворухнутися. Цілковито. Більше того, немає ніякого багаття, ніякого туману, а я лежу в лікарняній палаті. Нерухомий, як мумія будь-якого за рахунком Рамсеса чи Тутанхамона.

— Здрастуйте, Ігоре…

Мій лікар, трохи повненький, посмерджуючий дешевим тютюном, чиє амбре не в змозі заглушити ні дезодорант, ні ще більш огидний одеколон «Шипр», як завжди по-діловому зібраний і небагатослівний. Василь Васильович переконаний, що сюсюкати з безнадійними пацієнтами безглуздо, і навмисне бадьорий тон хворих лише дратує. Особисто мені пофіг. Засудженому до смертної кари абсолютно байдуже, яким тоном суддя зачитає вирок. Аби не тягнули... Очікування смерті, набагато гірше самого переходу в небуття. До речі, а хто перевіряв? Думки нещасних, що нудьгують біля плахи, відомо багатьом, а що думають із цього приводу вже страчені?

— Ігоре, ти мене чуєш?

Що? Ах, так, треба ж заплющити очі, підтверджуючи, що контакт встановлено.

— Ми з тобою давно один одного знаємо практично наскрізь, тому не тягтиму кота за хвіст. Згоден?

Дуже давно! І з приводу наскрізь, теж вірніше не скажеш. Мене стільки разів просвічували рентгеном, що Чорнобильський реактор відпочиває. Якби не чекав смерті, то давно б лікувався від опромінення. Ну, чого завис, Васильовичу? Бухти далі, про те, як космічні кораблі борознять простори Великого театру. Зараза, знову відволікся і забув заплющити очі.

— От і славно, — лікар жваво потер долоні. — У мене для тебе дві новини і, в противагу старовинному анекдоту, не різні, а обидві гарні. Навіть не знаю, з якої з них почати.

«Мамо, тату, ви будете дико сміятися, але Софочка теж померла!» Які ще новини? Чим мене можна порадувати? Гаразд, док, викладай. Скажеш: коли сміятися.

— Насамперед у графіку визначили четверту точку твоїх комплексних обстежень. І вектор підтверджує прямолінійну позитивну тенденцію. Я не беруся прогнозувати терміни. Для більш надійної та точної екстраполяції необхідно отримати ще хоча б два-три результати, але з повною впевненістю можу стверджувати: Ігоре, справа зрушила з мертвої точки. Твій організм відновлюється, ти пішов на виправлення! Дуже повільно, але…

Він продовжував ще щось говорити, в такому ж хитромудрому ключі, але обірвав себе на півслові, як тільки я вимогливо заплющив ліве око.

— Вибач, я незрозуміло говорю? Ти хочеш перепитати?

Я заплющив обидва ока.

Василь Васильович дістав абетку і почав почергово водити літерами пальцем, поки я не прикрив праве око.

— «Б» ...

— «Р» ...

— «Е»… Думаєш, брешу? — обурився лікар.

Я ствердно заплющив очі.

— Ігоре, рідний мій. Клянусь дітьми!

Я хотів заплющити очі, але зупинився, відчувши, що з-під опущених повік зрадливій сльозі буде легше викотитися.

— Так ось, дорогий ти наш, герою, — продовжив пафосно лікар. — Тенденція безумовна, як двічі по два чотири. А от з термінами доведеться тобі ще потерпіти. Півтора-два роки, а то й усі три — це мінімальний мінімум.

«Три роки?.. Хе-хе, це що. Це для нас справжня дрібниця. Тьху! А ось вищу міру, мушу зізнатися, я переношу важко». Я так захопився, пригадуючи одну з улюблених кінокомедій, що мимоволі заплющив очі.

— Радий, що ти це розумієш, — по-своєму витлумачив мою ненавмисну ​​міміку Василь Васильович. — І звідси витікає друга новина. Тобі, напевно, доводилося чути від медперсоналу, що наш заклад більш дослідний, ніж лікувальний?

Лікар підтвердження не чекав, але я не полінувався моргнути. Дивна розмова, у поєднанні з гарною новиною, несподівано захопила мене.

— Коротше кажучи, лабораторії теорії ігор академіка Аристарха Нагірняка потрібний доброволець для проведення низки випробувань щодо можливостей прямої взаємодії комп'ютера та людського розуму. Наголошую: саме розуму, а не магнітно-електричних сигналів мозку. Від охочих випробувати на собі нову апаратуру відбою немає, але зненацька виникла одна проблема. Підстроювання системи — дуже тривалий, багатогодинний процес, а звичайні люди — істоти недосконалі і довго у стані повного спокою не можуть перебувати. То живіт прихопить, то ще щось згадається, а там, дивишся — робочий день закінчився. Ось я й подумав: чому не поєднати? Дослідницькому інституту — ідеальний об'єкт для випробувань, а тобі — хоч якась розвага. Умовляти не стану, ти пацієнт досвідчений, сам знаєш: наскільки важливі для одужання позитивні емоції. І, що теж важливо, тобі за це заплатять. Думаю, деяка надбавка до персональної пенсії героя зайвою не буде? Особливо, коли почнеться відновна терапія і організм захоче різних марципанів, які в лікарняному меню не значаться. Ну, кажи одразу: йти за професором?