Розділ 10

Хоч і втомився неабияк, але, погодьтеся, з такими сновидіннями все одно не виспатися.

Сонце ще й над дахом не звелося, а я вже був на ногах. Щось таке, мабуть, снилося й іншим, бо коли вмився біля струмка і повернувся, всі вже прокинулися. Навіть баронета. Але після короткої розмови зі старим мірошником Анжеліна з нами більше не просилася. Мабуть, знайшов Мишата і для дівчини переконливі слова.

Потім мірошник сунув мені в руки якийсь пакунок і, зітхаючи так сумно, ніби віддавав частину власного тіла, пробурмотів.

— Вдягни. Нині такі часи пішли, що кольчуга подорожньому не завадить. На чорний день берег. Думав продати, коли притисне, та вже... І не дивись, що тонка. Її жодна стріла не візьме. Потім, коли порозумнішаєш, я навчу як її ще й від полум'я Змія захистити. Зараз і говорити без толку. Ні ти не зрозумієш, ні в мене потрібного зілля немає... Загалом, бери, поки не передумав.

Я й не збирався відмовлятись. Жупан отамана теж мав усередині тонку сталеву сітку, що додатково захищала спину, але ця кольчуга всім своїм виглядом вселяла довіру. Складність і міцність подвійного плетіння зрозуміла була навіть мені.

— Дякую.

— З дякую зупу не звариш, — пробурчав Мишата. — Мірку жовчі Змія привезеш взамін.

— Чого? — здивувався я.

— Жовчі, — повторив Мишата. — Ну, все, годі балакати. Час минає. А вам ще скакати та скакати.

А коли забралися в сідла, дід пошепотів щось по черзі коням на вухо, і ті з місця в кар'єр рвонули в нетрі і помчали крізь лісові болота і хащі, зовсім не слухаючись ні вуздечки, ні стремен. Зате безпомилково вибираючи навіть у найбільш згубних місцях єдино вірну та безпечну дорогу. Якщо тільки та сама під копита не стелилася, відгукуючись на прохання Вічного мірошника.

...Скажена гонитва тривала майже до полудня. І мені було зовсім не до розмов на якісь історичні, філософські, релігійні чи інші теми. Усі сили та старання йшли на те, щоб утриматися в сідлі. Тому що без зачарованих коней я навряд чи зміг би самостійно повернутися до млина, або знайти дороги до якоїсь іншої людської оселі. А в хвилини перепочинку, коли коні брели по морду в болотяній гущі, ми обидва з Лукашем на всі заставки шпетили старого жартівника, незлими тихими словами, ага... Мабуть, діду Мишаті гикалося безупинно.

Але зрештою закінчилися і лісові нетрі.

Винісшись на узлісся, коні встали як укопані, натужно хропучи і важко поводячи змиленими боками. Міцно тримаючи в руках поводи, мало що спаде на думку зачарованим тваринам — можуть і назад рвонути, ми спішилися. Якщо так можна назвати безсиле сповзання з сідел, що супроводжувалося безконечними стогонами та зітханнями. Після непролазної глухомані, від неосяжності простору, що відкрилося погляду, я знову почув себе птахом. Наче над землею здійнявся. Такою величезною і безкрайньою здалася низина, що розгорнулася попереду.

Дерева, якщо й траплялися, то лише у вигляді невеликих гаїв, та й то виключно плодових сортів. А вся придатна для оранки площа була засіяна хлібами. Вся ця жовта, бура і зелена палітра щедро руділа червоними маками, блищала білизною ромашок і охолоджувала погляд бездушним блакиттям волошок. Картина, здатна надихнути буйством фарб чуйну душу художника. Мені ж увесь цей строкатий краєвид говорив лише про близькість людського житла. Тим паче, що ліворуч виднілася широка темно-синя смуга. А люди за всіх часів селилися поблизу водойм.

— Якщо дід не пожартував, то перед нами землі Зелених Вепрів, — сказав Лукаш. — А отже, та сіра пляма на горизонті, онде, за річкою, цілком може бути стінами Зеленецького замку. І якщо не станеться нічого несподіваного, то ще до настання сутінків ми зможемо до нього дістатися. Але з огляду на наше з тобою везіння, думаю, розважальної прогулянки і тут не вийде.

— Чого так похмуро, друже Лукаше? — Після завершення божевільної гонитви, все інше мені здавалося по плечу.

— А ти прислухайся, — не поділив мою легковажність хлопчина. — Чому довкола так усе притихло? Навіть сороки замовкли. Не подобається мені це… Наче безвітря перед бурею.

Я хотів було відповісти, що за кілька годин дороги, які відокремлюють нас від замку, тим більше на відкритій місцевості, навряд чи можуть статися великі неприємності, але в цей час тишу справді сколихнув дивний гомін. Я здивовано озирнувся, розуміючи, що це «жу-жу» не просто так, але дерева повністю закривали огляд, а гул долинав саме звідти. З-за наших плечей, з півдня.

Такий звук видавав би джміль, якби зумів вирости до розмірів теляти.

— Це Змій! — закричав Лукаш і потяг коней у ліс. — Бігом! Під дерева! Не відставай! Швидше!

Я трохи забарився, закрутивши головою, шукаючи невідомої мені напасті, але товариш виглядав занадто наляканим і так голосно кричав, що не прислухатися було безглуздо. Тому коли небачене мною чудовисько пролетіло над узлісся і дихнуло полум'ям, там уже нікого не було.

Розчарований невдачею, Змій сердито заревів і кількома помахами великих, сильних крил піднявся над деревами. А потім почав описувати широкі кола над місцем полювання, все ще не втрачаючи надію вистежити надміру жваву здобич. Тобто нас...

Напад стався так швидко і несподівано, що я навіть розгледіти потвору добре не встиг. Широкі, як у кажанів крила. Яйцеподібний тулуб, що звужується до філейної частини, довжелезна шия і такий самий хвіст. Ось, власне, і всі подробиці.