Розділ 9

— Приймай гостей, діду! — весело заволав Лукаш, в передчутті тепла хати та сухого одяг.

— З'явилися, не запилилися, — старий мірошник статечно підійшов до коней і прийняв узду з рук дівчини. — Пішли пішки, а повернулися верхи. Ще й з дівчиною... Чи не надумав ти, Ігоре, розбійничати потроху? Разом з ім'ям і звички харцизькі перейняв? — а потім здивовано поцікавився. — А чого це ви такі мокрі?

— Так дощ, як із відра ллє… — почав я й замовк. Тому що з усієї зливи, яка щедро поливала нас усю дорогу, на млин не впало ні краплі. Навіть копиця сіна, яку я перед від'їздом не встиг перенести під навіс, сухо шелестіла стеблами на вітрі. Зливу, як відрізало на тому березі. — Проте…

— Протри очі, старий буркун, і поводься належно! — тим часом веселився шебутний онук, якому подібні речі були не в новинку. — До нас завітала баронета Анжеліна.

— Перепрошую, вельможна пані, що не упізнав одразу, — зобразив щось на кшталт поклону дід Мишата. — До старості очима слабшати став. Скоро млин на дотик шукати доведеться.

— Потім вибачатимешся, діду, — повчально втрутився я в розмову, знову відчуваючи в собі появу тієї сили, яка дозволяє людині розпоряджатися іншими. — Краще приготуй сніданок та ліжко. Бачиш, панночка від втоми з ніг валитися. Натерпілася за цю ніч…

— Та ти що, Ігоре, остаточно збожеволів? — Дід виразно покрутив пальцем біля скроні. — Де ж це бачено, щоб благородну пані та в сільську хату класти? Ми ж самі почитай на голих лавках спимо, трохи соломки підстеливши. А тут — панночка!

— Це ти здурів, от і мелеш всякі дурниці. Накажеш їй просто посеред двору лягати?

— Я згодна і на подвір'ї, — ледь вимовила Анжеліна, яка й справді смертельно втомилася. — Киньте мені тут якусь ряднину, а ні — попоною обійдуся. І їсти нічого не буду. Відразу спати… Попити тільки дайте. Хоч води зі струмка.

— Та чого вже там, — одразу перестав збиткуватися мірошник. — І кваску медового знайдемо, і перину роздобудемо.

— Ну й гаразд, — я ляснув діда по плечу. — Влаштовуй юну панну на нічліг, та виходь до нас. Порада твоя потрібна. А то й допомога. Не впоратися інакше.

— Бачу, на користь час пішов, — схвально покивав головою Мишата. — То двох слів не міг зв'язати, а тепер — чистий отаман. Гарно, коли так. А ви, милостива панночко, йдіть за мною. Зараз приляжете, відпочинете. А вранці вся журба не такою й сумною здаватиметься.

Поки господар укладав несподівану гостю, ми з Лукашем розсідлали і відпустили пастись коней. А потім і самі, сівши під вербою, вм'яли на двох пів буханця хліба. Запиваючи густим, настояним на меді, квасом. Ситніше поки що снідати не стали, побоюючись, що зі втоми може розморити, і ми заснемо перш ніж переговоримо з дідом.

Схоже, Мишата теж розумів це, і не довго гаявся.

— Все, спить бідолаха. Як лягла на ліжко, так одразу й заснула. Зовсім замордували дівчинку, башибузуки. Ну, розповідайте, що за напасть з вами трапилася? — спитав трохи глузливо, як тільки вийшов за поріг. — Зовсім не можна без нагляду залишити. Навіть на кілька днів.

— Годі прикидатися, старий, — усміхнувся я. — Невже твої невидимі друзі ще не повідомили всіх новин? Ніколи не повірю.

Мірошник несхвально глянув на Лукаша і засуджуюче покивав головою.

— А скільки ж разів було сказано, що спокій нашому роду забезпечує лише повна таємниця? Не люблять люди, коли хтось хоч чимось від них відрізняється. Навіть якщо і немає від цього нікому шкоди, а одна лише вигода для всіх. Спочатку терплять, використовують у своїх цілях, але минає трохи часу, і вже палахкотить вогнем житло цілителів. Так було, так є і так буде! Навіть Оплот цього не змінить. Тим більше тепер, коли весь Зелен-Лог ось-ось…

— Стривай, діду, — заступився я за хлопця. — Нічого, про що я не міг здогадатися сам, Лукаш не говорив. Це — раз. Два — я добро пам'ятаю і таємницю вашу збережу як власну. Адже я на запруді, почитай, народився. Не підведу… Чи не віриш? Криводушним вважаєш?

— Вірю, — Мишата відповів спокійно та твердо. — Вірю, Ігоре... Інакше й розмови ніякої б у нас не було. Але, і хлопця пожурити треба, раз заслужив!

У Лукаша знайшлася б кілька слів у відповідь, але розуміючи, що тоді дід, зі старечої вередливості, ще довго буркотітиме, мовчки взяв його за руку і злегка погладив по тильній стороні долоні.

— Не лайся, діду. Кров у нас одна. Ось і мені завіса майбутнього трохи відкрилася. Побачив я, що перед Ігорем таїтися немає потреби. Сам знаєш.

— Мовчи, сороко, — дід не тільки не подобрішав, а навпаки, насупився ще більше. — Завіса йому відкрилася! Краще б вона тобі в рота забилася по саму горлянку, щоб навік зарубав на занадто довгому носі, що не можна нічого передбачити заздалегідь у перемінних вузлах! Вчиш, вчиш його, а усе, як горохом об стінку…

Наставляння погрожувало затягнутися, а в мене сил залишалося тільки, щоб очі відкритими тримати. Тому демонстративно позіхнув і спитав:

— А чи не можна, дорогі мої, все це відкласти до наступного разу? Право слово, діду, з ніг валюсь. А без твоєї допомоги ніяк не впоратися!

— Важливо… — буркнув мірошник. — Чого там важливого? Їжте та й спіть, щоб коням відпочинок дати, а як подрімаєте трохи, відкрию я вам коротку стежку крізь трясовину. До обіду якраз і доберетеся в околиці замку Зелених Вепрів. Тільки баронету з собою не тягніть. На вас обох у мене прикмети надійні, а з панночкою, поки не все зрозуміло. І так, і так обернутися може. А загибель Анжеліни надто багато плетив у долях порушить, і додаткову стежку Хаосу в наш світ може відкрити. Тобі ж самому, потім, коли прийде час, важче буде.