Втомившись крокувати, сів на тапчан і вирішив спробувати ще раз подрімати. Як казав мій ротний старшина в училищі: «Краще погано лежати, аніж добре бігти»!
— Що?! — я мимоволі схопився. — Яка ще «старшина»?
О, Господи, та що ж, врешті-решт, зі мною сталося?! Але відповіді не було. Випадкова думка, що випливла з глибин підсвідомості, тільки торкнулася розуму і злякано метнулася назад у темряву забуття.
Витерши чоло, що покрився потом, я збагнув, що ледь тримаюся на ногах, і плюхнувся на тапчан, почуваючись вичавленим лимоном. Очі просто злипалися. Треба було хоч трохи поспати. На дошці утикані цвяхами, на розпеченій решітці, на битому склі, на зграї їжаків і дикобразів — але обов'язково поспати. І наступної миті провалився в обійми Морфея.
То був дивний сон. Величезне багаття, що горить посередині якихось руїн і щільна стіна туману навколо них. Відблиски вогню вихоплювали з молочної пелени химерні тіні, які кривляючись знову розчинялися в цій імлі. Я стояв біля вогнища, розгублено озираючись і відчуваючи неймовірну тишу цього місця. Несподівано завіса туману здригнулася і пішла хвилями, а в глибині її виразно проступило кілька постатей. Хтось пробирався крізь туман на світло багаття. Обриси нечіткі й інколи повністю щезали в імлі, але вони наближалися...
Я здригнувся і прокинувся.
У дверях в'язниці повільно повертався ключ. Потім стулки тихо відчинилися і, в освітленому смолоскипом дверному отворі, з’явилося видиво прекрасної феї! Або чаклунки, що набула чарівної зовнішності.
Одним словом, переді мною стояло наймиліше і найчудовіше створіння, яке я коли-небудь бачив. А в дівочій красі я вже почав трохи розумітися.
У порівнянні з моїми без п'яти двома метрами, дівчина була трохи дрібнувата, зате приголомшливо витончено складена. Все, що підкреслював приталений костюм для верхової їзди, було не ширвжитком, а ручним виробом найвищої якості.
Смолоскип, який незнайомка тримала над головою, давав більше кіптяви ніж світла, і при такому мізерному освітленні її риси здавалися захованими за густою вуаллю. Але я був упевнений, що природа не може виявитися настільки нераціональною, щоб ідеальні форми обтяжити некрасивим обличчям. І підтверджувало мої сподівання пишне волосся, що рівними хвилями спадало на плечі, з-під невеликої оксамитової шапочки.
Незнайомка приклала палець до губ, потім зробила знак вільною рукою, запрошуючи за собою, і відступила вглиб коридору.
— Тягнуть силоміць, а виводять потай, — пробурчав я і спробував протиснутися у вільний отвір, але при моїй статурі це виявилося непросто. Двері зрушилися, і іржаві завіси зрадливо заскрипіли.
— Тихше ти, ведмедю! — роздратовано прошипіла панночка, повернулася спиною і впевнено попрямувала геть, надаючи вибір: йти за нею або залишатися в темниці далі. При цьому, судячи з нахилу коридору, йшла незнайомка не вгору, а навпаки — углиб підземелля.
Під ногами неприємно хлюпала болотяна гуща, з низького склепіння раз у раз зривалися великі краплі, норовлячи впасти на ніс або за комір. У ледь розсіяній вогнем темряві пищали і шаруділи щури. Але, зрештою, за черговим поворотом потягло свіжим повітрям. Потім смолоскип засичав, опущений у воду, і я зрозумів — ми вибралися.
Назовні моросив дрібний дощ і сутеніло. Але не настільки, аби не побачити, що підземний хід вивів нас доволі далеко від замку. Як і те, що у моєї визволительки є помічник, і вони серйозно підготувалися до втечі.
За кілька кроків від виходу з підземелля нас чекав усміхнений Лукаш, утримуючи під вуздечки трьох коней.
— Поквапся, — гарненька незнайомка, мабуть, була живим втіленням стислості, яка сестра таланту, бо, не додавши більше жодного слова, застрибнула в сідло і послала коня вперед.
Нам не залишалося нічого, як поквапитися слідом. А оскільки швидка гонитва лісовою дорогою не сприяє розмові, розпитування довелося відкласти до зручнішого часу. Розраховуючи, що той незабаром появиться.
Справді, не минуло й півгодини, як панночка стала притримувати коня, а невдовзі й зовсім пустила його розміреним кроком. Може, не побоювалася погоні, а може, хотіла дати відпочити, щоб пізніше, коли знадобиться, гнати щодуху. І в мене з'явилася нагода поговорити з Лукашем.
— Дякую, друже, — промовив щиро. — Хоч я так і не дізнався, за що мене схопили і в чому звинувачують, на волі краще.
— Зате я все довідався, — відповів Лукаш. — Справа не в тобі, Ігоре, а особливому ставленні жителів Дуброва до харцизів. Це ж Пограниччя. І місяця не минає, щоб степовики якогось лиха не заподіяли. То худобу викрадуть, то дівку... Зовсім недавно, на весняних святах, наречена пекаря Маркуся в ніч перед самим вінчанням зникла. Дубровці досі лютують! Щоправда, подейкують, що не так шкода дівки, як весільного почастунку… — посміхнувся хлопчина. — І взагалі в Дуброві зле. Баронеса хворіє, барон злий, як піднятий зі сплячки ведмідь… Загалом, коли тебе схопили, почав я розпитувати — і з'ясував, що осавул Калита вважає, ніби поруч із замком ватага степовиків причаїлася, а ти під виглядом скомороха пробрався до них, аби все роздивитися і вивідати, де чим можна поживитися. Але Нечай запевнив мене, що барон Владивой судити буде справедливо. І якщо за тобою ніякої вини немає, звільнить. Ось тільки через хворобу баронеси Катаржини розгляд справи міг затягтися невідомо як довго.
Лукаш покосився на панночку, трохи помовчав, а потім продовжив.