Розділ 4

Дітлахи рознесли звістку про майбутній поєдинок зі швидкістю гідної поштових голубів, і ще задовго до сутінків село почало оживати. З полів і городів поодинці та цілими родинами потягнулися люди. Навіть пастухи перегнали стада на ближні пасовища і, залишивши худобу під наглядом собак, поспішили до села. Просторе поселення раптом виявилося тісним та галасливим. А невиразний гомін і гул з кожною хвилиною все впевненіше перетворювався на стоголосий вереск, що посилювався всіма іншими, звичайними звуками сільського життя…

Пожвавлення, що охопило опупенців, передалося й старості. Досі чинний і статечний він постійно потирав руки і не міг знайти собі місця. То підсідав до мене і, посидівши трохи мовчки, йшов до королівських стражників, що розташувалися осторонь, але й з ними не наважувався заговорити.

— Не метушись, Броуне, — глузливо промовив Нечай, що після ситної їжі впав у деяку добродушність, коли нервозність старости стала аж надто помітною. — Якщо вважаєш, що настав час починати, то так і кажи. Нашому бійцеві все одно, коли скоморохові вилицю звернути. Чи не так, Давило?

Молодий стражник, міцної статури й трохи звіруватого вигляду, котрий його обличчю надавав звернутий набік ніс і глибокий шрам на підборідді, лише невиразно хмикнув і знизав плечима.

— Нам теж нема чого у вас засиджуватися. Цілісінький тиждень у замку не були, вистежуючи, перелітних птахів. Ха-ха-ха… Зате тепер не з порожніми руками повернемося…

— Ти все ще думаєш, що Ігор харцизький шпигун? — здивувався Броун.

— Скажу тобі по секрету, старосто, — засміявся Нечай. — Я, на відміну від тебе, в Академії Оплоту не навчався, тож думати мені не по чину, а головне — без потреби. Для цього пан барон є. Доставимо скомороха до замку, а там нехай пан Владивой сам вирішує: хто харциз, а хто ні… Тим паче, ніхто не скривджений — гості твої самі в Дубров збиралися. А за нинішніх часів подорожувати під охороною, куди надійніше. Правду кажу?

— Де ще заробити, як не в місті? — знизав плечима я, дедалі більше звикаючись до свого нового, вигаданого дідом Мишатою образу.

— Слушно, — продовжив переконаний у правоті десятник. — Якщо зараз гідно зумієш показати своє вміння, то в Дуброві від охочих помірятись силою відбою не буде. У пана барона, без малого три сотні бійців у загоні, та в ремісничій слободі тьма не вченого життям молодняка знайдеться. І кожен другий вважає себе неперевершеним силачем та бійцем. Треба буде лише гідну нагороду переможцю оголосити. Щоб відсіяти тих, що нудьгують за дармовим розвагам але, в той же час, не відлякати не надто заможних. Думаю, якщо малий дукат на кін поставиш — не прогадаєш. Три-п’ять поєдинків в день, як з куща знімеш.

— Дякую за пораду, пане десятнику… — відповів я цілком щиро. — Так і зроблю. А що, пане Броун, чи не пора й справді починати? Вечоріє…

Так і не наважившись поставити в присутності Нечая, ні мені, ні Лукашу найважливішого для себе питання староста махнув рукою і промовив.

— Можна. Мешканці вже зібралися. Буде з чого вам додатковий приз виділити. Починайте і… бережи вас Спаситель.

— Та ти чого, Броуне? — здивувався десятник. — Забув, що потішні бої забороняють душогубство? Тут не так сила, як спритність і вміння важливі. Та й ми гав ловити не станемо: вмить бійців розведемо, якщо забудуться. Давай, йди на площу, збирай гроші... Ми слідом.

Потім глипнув на нас з Давилом.

— Гм… Якщо наш гостинний староста так стурбувався, нагадую хлопці: будь-які удари, що завдають каліцтв, будуть вважатися порушенням правил і відповідно каратися! По-перше, — я одразу зупиню поєдинок і зарахую перемогу постраждалому, а по-друге, — винному накажу всипати півдюжини канчуків! Зрозуміло? Повторювати не треба? Особливо це стосується тебе, Давило! Програти майстру не соромно, але зганьбити честь королівського стражника і втратити мої гроші через нестриманість — зовсім інше… Мені це не сподобається…

— Не шуми, десятнику, все буде гарно… — прогудів Давила, неквапливо знімаючи легкий тегиляй* (*Тегиляй — ​​найпростіший і найдешевший обладунок XVI століття). — Я теж не ликом шитий... Не вперше в потішному бою сходитися. І сам битим бував, і іншим спуску не давав.

Молодий ратник був добре розвинений фізично і явно пишався м'язами, тож, хоч правила цього і не вимагали, роздягнувся до пояса цілком. Я вирішив наслідувати його приклад. Соромитися власного тіла теж не бачив причини.

— Ну що вільний вітер? — підморгнув змовницьки Давила, уважно глянувши на мої плечі та м'язи рук. — Ходімо, потішимо чесний народ бризками слини та шмарклів…

Взагалі, варто було відповісти, але мені раптом стало скучно і якось понуро. Як дорослому, змушеному брати участь у дитячих забавах. Очевидно, не вдалося приховати цього від спостережливого погляду Лукаша, бо він смикнув мене за пояс і наполегливо зашепотів:

— Чуєш, Ігоре!.. Я не знаю, який з тебе боєць, але якщо дуже вправний, навіть не думай перемогти стражника занадто швидко! По-перше — наживеш ворога... А найголовніше, — май на увазі: за короткий бій опупенці не заплатять жодного гроша. Цим людям не так часто вдається подивитися на щось цікавіше, ніж лайка між сусідками, і вони хочуть насолодитися видовищем сповна. Ти мене чуєш?!

— Так, — я скинув із себе похмурість і широко посміхнувся хлопцеві. — Не хвилюйся, Лукаше… Як зауважив Давила — не вперше. Глядачі залишаться задоволеними.